І не зупинявся на досягнутому.
Я також переглянув кожен фільм, який він згадував у «Альманасі». Якщо це був один з улюблених Галлідея, як наприклад «Військові ігри», «Мисливці на привидів», «Справжній геній», «Вже краще померти» або «Помста ботанів», я переглядав його, доки не знав напам’ять кожну сцену.
Я вивчив все те, що Галлідей називає «святими трилогіями»: «Зоряні війни» (оригінальна та трилогія-приквел), «Володар перснів», «Матриця», «Шалений Макс», «Назад у майбутнє» та «Індіана Джонс» (Галлідей одного разу зізнався, що вважає за краще прикидатись, наче інших фільмів про Індіану Джонса — від «Королівства кришталевого черепа» і далі — просто не існує. Я не можу не погодитися.)
Я також переглянув повні фільмографії кожного з його улюблених режисерів. Кемерон, Гілліам, Джексон, Фінчер, Кубрик, Лукас, Спілберг, дель Торо, Тарантіно. І, звичайно ж, Кевін Сміт.
Протягом трьох місяців я вивчав усі підліткові фільми Джона Г’юза й запам’ятовував усі основні репліки.
Тільки покірних утискають. Сміливі виживають.
Можна сказати, що я вивчив основи.
Я вивчав «Монті Пайтон». І не тільки «Святий Грааль». Кожен їхній фільм, альбом, книгу, кожен епізод оригінального серіалу «Бі-Бі-Сі». (У тому числі два «втрачених» епізоди, які вони зробили для німецького телебачення.)
Я не збирався йти легким шляхом.
Я не збирався пропустити щось очевидне.
Десь на півдорозі я почав перегинати.
Можливо, навіть почав трохи божеволіти.
Я переглянув кожен епізод «Найбільшого американського героя», «Повітряного вовка», «Команди A», «Лицаря доріг», «Покидьків наук» і «Маппет Шоу».
А як щодо «Сімпсонів», запитаєте ви?
Я знав про Спрінгфілд більше, ніж про рідне місто.
«Зоряний шлях»? О, я добре підготувався. «Оригінальний серіал», «Наступне покоління», «Глибокий космос-9». Навіть «Вояджер» та «Ентерпрайз». Я переглянув їх усіх у хронологічному порядку. Фільми також. Фазери наведено на ціль.
Я влаштував собі прискорений курс суботніх ранкових мультфільмів вісімдесятих.
Вивчив ім’я кожного останнього проклятого ґобота і трансформера.
«Загублений світ», «Тандар-варвар», «Хі-мен», «Шкільний рок», «Солдат Джо» — я знав їх усіх. Тому що знання — це пів зробленої справи.
Хто був моїм другом, коли справи були кепські? Г.Р. Пафнстаф.
Японія? Чи я охопив Японію?
Так. Звичайно, що так. Аніме та кіно з акторами. «Ґодзілла», «Гамера», «Зоряні Блейзери», «Космічні гіганти» та «Місія Дарвіна». Швидше, гонщику, швидше.
Я не якийсь там дилетант.
Я не гаяв часу.
Я запам’ятав кожнісінький стенд-ап виступ Білла Гікса.
Музика? Що ж, охопити всю музику було не так просто.
Це зайняло чимало часу.
Вісімдесяті були довгим десятиліттям (цілих десять років), і у Галлідея, здавалося, був не дуже вибагливий смак. Він слухав усе. І я робив те саме. Поп, рок, нью-вейв, панк, геві-метал. Від the Police до Journey до R.E.M. до the Clash. Я переслухав їх усіх.
Осилив усю дискографію They Might Be Giants за два тижні. Devo зайняли трохи більше часу.
Передивився на «ютубі» багато відео, де милі дівчата грали кавери вісімдесятих на укулеле. З технічної точки зору, це не було частиною мого дослідження, але в мене був серйозний «милі-зухвалі-дівчата-грають-на-гавайських-гітарах» фетиш, який не мав ні пояснення, ні виправдання.
Я запам’ятовував тексти. Дурні тексти пісень таких гуртів як Van Halen, Bon Jovi, Def Leppard і Pink Floyd.
Я продовжував.
Не спав ночами.
Ви знали, що Midnight Oil були австралійським гуртом з хітом 1987 року під назвою «Beds Are Burning»?
Я був одержимий і не міг зупинитись. Успішність у школі погіршилась. Мені було все одно.
Я прочитав кожен випуск кожного коміксу, який коли-небудь збирав Галлідей.
Я не хотів дозволяти комусь ставити під сумнів мою відданість.
Особливо, коли справа доходила до відеоігор.
Відеоігри були моєю цариною знань.
Моєю спеціалізацією.
Категорією мрії в «Джеопарді!»8.
Я завантажив кожну гру, яку було згадано або на яку посилались в «Альманасі», від «Akalabeth» до «Zaxxon». Опанувавши одну гру, переходив до наступної.
Ви будете вражені, як багато досліджень можна провести, не маючи реального життя. Дванадцять годин на добу, сім днів на тиждень, це багато часу для навчання.
Я опрацьовував кожен ігровий жанр та платформу. Класичні аркадні монетні автомати, домашній комп’ютер, консоль та портативка. Пригодницькі ігри з символьною графікою, шутери від першої особи, рольові ігри від третьої. Древня 8-, 16- і 32-бітна класика минулого століття. Чим складнішою була гра, тим більше вона мені подобалася. І граючи в ці стародавні цифрові реліквії, ніч за ніччю, рік за роком, я виявив, що мав до них талант. Більшість екшенів я міг освоїти протягом декількох годин, і не існувало пригодницької чи рольової гри, яку я не міг пройти. Мені не потрібні були жодні інструкції з проходження чи чит-коди. Все просто виходило. А старі аркадні ігри вдавалися ще краще. Граючи у швидкі класичні ігри як «Defender», я почувався, наче яструб у польоті, або так, як на мою думку має почуватись акула на дні океану. Вперше я дізнався, як це — мати до чогось хист. Мати дар.