Шкільні кампуси виглядали на мапі як тисячі ідентичних пронумерованих прямокутників, що поцяткували поверхню планети. Вони були розділені горбистими зеленими полями, річками, гірськими хребтами та лісами. Ліси були всіх форм та розмірів, і багато з них межували зі школами. Поруч з мапою, я відкрив модуль «Tomb of Horrors». На перших сторінках була примітивна ілюстрація пагорба, що приховував гробницю. Я зробив скріншот цієї ілюстрації та помістив його в кутку екрана.
Я відчайдушно переглядав улюблені сайти з піратськими програмами, поки не знайшов висококласний плаґін розпізнавання зображень для мап ОАЗи. Завантаживши програму через Guntorrent, знадобилося ще кілька хвилин, щоб розібратися, як змусити її просканувати всю поверхню Людуса і шукати пагорб з великими чорними каменями, розташованими у формі черепа. Такий, щоб відповідав розміру, формі та вигляду на ілюстрації з модуля «Tomb of Horrors».
Приблизно через десять хвилин пошуку програма видала можливий збіг.
Затамувавши подих, я помістив зближене зображення мапи Людуса поруч з ілюстрацією з модуля «D&D». Форма пагорба та зображення черепа з каменів ідеально співпадали з ілюстрацією.
Я трохи зменшив зображення карти, потім відхилився достатньо далеко, щоб упевнитись, що північний край пагорба закінчувався кручею з піску і дрібного гравію. Точнісінько як в оригінальному модулі «Dungeons & Dragons».
У мене вирвався переможний крик, відлуння якого прокотилося порожнім класом і відбилося від стін мого сховку. Я це зробив. Я справді знайшов Гробницю жахіть!
Коли я нарешті зміг заспокоїтись, зробив кілька швидких підрахунків. Пагорб був у центрі великого лісу в формі амеби, розташованого на протилежному боці Людуса, за чотириста кілометрів від моєї школи. Якби мій аватар біг безперервно з максимальною швидкістю у п’ять кілометрів на годину, знадобилося б три дні, аби туди дістатись. Якби я міг телепортуватись, то був би там за декілька хвилин. За таку коротку відстань плата не була б дуже високою, можливо кілька сотень кредитів. На жаль, це все ще було більше, ніж я зараз мав на рахунку ОАЗи, а саме великий жирний нуль.
Я обдумував варіанти. Ейч міг би позичити гроші на дорогу, але я не хотів просити про допомогу. Якщо я не міг дістатись до гробниці самостійно, то не заслуговував дістатись туди взагалі. Крім того, довелось би брехати Ейчу про те, для чого ці гроші. А оскільки я ніколи раніше не просив у нього позику, будь-яке пояснення здавалось би підозрілим.
Згадавши Ейча, я не міг не посміхнутись. Він просто збожеволіє, коли про це дізнається. Гробниця була захована менш ніж за сімдесят кілометрів від його школи! Практично задній двір.
Ця думка викликала ідею, що змусила мене зірватись на ноги. Я вибіг з класу і побіг вниз коридором.
Я не тільки знайшов спосіб телепортуватись на іншу сторону Людуса, але й знав, як зробити так, щоб за це заплатила школа.
Кожна школа ОАЗи мала купу різних спортивних команд, включаючи реслінг, футбол, американський футбол, бейсбол, волейбол та кілька інших видів спорту, які неможливо зіграти в реальному світі, наприклад, квідич чи захоплення прапора в невагомості. Учні виступали за команди, як і в реальному світі. Для гри використовували удосконалений тактильний костюм, призначений для спорту, в якому вони насправді мали бігати, стрибати, копати, блокувати й таке інше. Команди проводили нічні тренування, влаштовували вечірки з уболівальниками та відвідували змагання в інших школах на Людусі. Наша школа видавала безкоштовні ваучери на телепортацію усім учням, які хотіли відвідати виїзну гру та підтримати команду школи №1873 на трибунах. Я скористався цим тільки раз, коли наша команда захоплення прапора грала проти команди школи Ейча у чемпіонаті шкіл.
Зайшовши до кабінету адміністрації школи, я проглянув графік подій та одразу знайшов те, що шукав. Того вечора наша футбольна команда мала виїзну гру проти школи №0571, яка була приблизно за годину бігу від лісу з гробницею.
Я простягнув руку та обрав гру, і в моєму інвентарі миттєво з’явився ваучер на телепортацію, дійсний на одну подорож до школи №0571 і назад.