Кожен стек у нашому парку складався щонайменше з п’ятнадцяти мобільних будинків (з домішками автофургонів, транспортувальних контейнерів, трейлерів «Ейрстрім», або мікробусів «Фольксваген» для різноманітності). За останні роки багато стеків виросли до двадцяти та більше одиниць. Багатьох людей це змушувало нервуватися. Обвали стеків не були рідкістю, а якщо опори риштувань вигинались під невдалим кутом, ефект доміно міг збити ще чотири чи п’ять сусідніх стеків.
Наш трейлер був біля північного краю стеків, який піднімався до розваленого шляхопроводу. Зі своєї вигідної позиції у вікні пральні я міг бачити тонкий потік електричних транспортних засобів, що повзли потрісканим асфальтом, перевозячи вантажі та працівників до міста. Поки я дивився на похмурий обрій, над горизонтом визирнув яскравий промінь сонця. Споглядаючи схід, я подумки виконав ритуал: щоразу, коли я бачив сонце, нагадував собі, що дивлюся на зірку. Одну з понад ста мільярдів зірок у галактиці. Галактиці, яка є лише однією з мільярдів інших галактик у видимому всесвіті. Це допомагало мені дивитись на речі об’єктивно. Я почав так робити після перегляду наукової програми початку вісімдесятих під назвою «Космос».
Якомога тихіше я вислизнув з вікна, і, вчепившись у віконну раму, зісковзнув вниз холодною поверхнею металевого облицювання трейлера. Сталева платформа, на якій стояв трейлер, була лише трохи ширшою і довшою ніж він сам, залишаючи по всьому периметру відступ завширшки близько півтора фути. Я обережно опустився, доки ноги не опинились на цьому виступі, а тоді потягнувся і зачинив за собою вікно. Схопив прив’язану на рівні талії мотузку, що слугувала за поручень, і став просуватись виступом до кута платформи. Там можна було спуститись на каркас риштування, схожий на драбину. Я майже завжди обирав цей маршрут, коли залишав трейлер тітки чи повертався. До сторони стеку були пригвинчені розхитані металеві сходи, але вони тряслися і стукали об риштування, тож я не міг користуватись ними, не виказуючи себе. Погані справи. У стеках по можливості краще бути непомітним та нечутним. Поблизу часто бували небезпечні та відчайдушні люди, які могли вас пограбувати, зґвалтувати, а тоді продати ваші органи на чорному ринку.
Спуск плетінням металевих балок завжди нагадував мені старі платформери типу «Donkey Kong» чи «BurgerTime». Я вхопився за цю думку кілька років тому, коли написав свою першу гру під «Atari 2600» (обряд посвячення у мисливці, як конструювання першого світлового меча для джедаїв). Вийшла пародія на «Pitfall» під назвою «The Stacks», де потрібно було переміщатись крізь вертикальний лабіринт трейлерів, збирати викинуті комп’ютери, шукати бонуси у вигляді продуктових ваучерів та уникати наркоманів і педофілів на шляху до школи. У грі це було значно веселіше, ніж насправді.
Спускаючись униз, я зупинився біля трейлера «Ейрстрім», що знаходився на три рівні нижче нашого, де жила моя подруга місіс Ґілмор. Вона була милою літньою жіночкою за сімдесят, і, здається, завжди прокидалась безглуздо рано. Я заглянув у вікно і побачив, як вона човгає по кухні, готуючи сніданок. Через кілька секунд вона мене помітила і її очі загорілися.
— Вейде! — сказала вона, відчиняючи вікно. — Доброго ранку, мій любий хлопчику.
— Доброго ранку, місіс Ґі. Сподіваюсь, що не налякав вас.
— Зовсім ні, — сказала вона, щільніше затягнувши халат від протягу з вікна. — Там же можна замерзнути! Чому б тобі не зайти і не поснідати? У мене є трохи соєвого бекону. І ці порошкові яйця не такі вже й погані, якщо добре посолити.
— Дякую, але я сьогодні не можу, місіс Ґі. Мені потрібно до школи.
— Гаразд. Тоді наступного разу.
Вона послала мені повітряний поцілунок і почала зачиняти вікно.
— Постарайся не зламати собі шию, коли лазитимеш там, гаразд, Людино-павук?
— Постараюсь. Побачимось пізніше, місіс Ґі.
Я помахав їй на прощання і продовжив спуск.