Передусім УНР як політичний чинник, може виступати тільки в ролі фактора еміґраційного. Історія його діяльности, зокрема з останніх двох десятиліть, так наочно ствердила й задокументувала цей політичний факт як для українського, так і для чужого політичного світу, що нема потреби його доводити, як і неможливо його серйозно заперечувати. Висуваючи тезу про теперішній т. зв. уряд УНР, як носія і репрезентанта Української Держави, то, промовчуючи державно-правну сторінку цього питання, можна б тільки апелювати до минулого, до історії Української Державности з 1918-20 років та підтримувати думку, що він на еміграції зберіг мандат і компетенції правосильного уряду України.
Якби в нашій визвольній боротьбі і в цілому політичному розвитку в Україні, від початку минулої світової війни, не було того революційного державного життя і того процесу зростання з живої дійсности революційної державної формації, процесу, завершеного створенням УГВР, тоді нашій самостійницькій політиці довелось би тепер, мабуть, покликатися на минуле і в противагу до московсько-большевицького ставлення, т. зв. уряду УССР, висувати як репрезентанта української державности традиційний, еміграційний уряд. Інша справа, чи тоді цю ролю мав би виконувати уряд УНР, чи напр., УДП з 1941 року. Але цього питання тут не будемо розглядати, бо така потреба не актуальна.
Але підпільна державна формація та революційний найвищий державний орган України — УГВР, що існує і діє в Україні як політичний факт і фактор, має величезну перевагу над еміграційними чи традиційними урядами, як для самої революційної боротьби, так і для міжнароднього становища української справи. Було б зайвим це тут ширше доводити.
У кого мало важить і кого мало переконує значення і потреба розвивати визвольну політику і революційну боротьбу в самій Україні, той хай погляне, яку вагу і яке значення в сучасній світовій політиці мають аналогічні фактори інших народів, яку оцінку знаходять ті чинники у політиці чужих держав. Це ж на наших очах під кінець війни і після її закінчення різні еміґраційні уряди, які віддали своїм союзникам під час війни значні прислуги і здобули собі значні позиції, — зустріли з боку тих же союзників численні акти, якими підривається або ліквідується їхнє значення і роля. А натомість політика їхніх союзників-великодержав старається ціною їхнього падіння (чи підупадання) здобути собі впливи і позиції щодо тих політичних процесів і сил, які існують і діють у батьківщині тих еміграційних урядів. Підставою такого ставлення західніх великодержав до еміґраційних і крайових факторів поневолених народів є, крім мотивів політичної тактики супроти СССР, консеквентний і холодний реалізм їхньої політики щодо тих народів. Розраховуючи на те, що дотичні поневолені народи мають відіграти у міжнародніх подіях реальну ролю як силові, а не тільки пропаґандивні фактори, — політика великодержав оглядається передусім на те, що діється в тих країнах, на той розвиток подій, які там відбуваються, і на ті сили та чинники, які формують крайову дійсність. Сьогодні для них мають більше значення навіть слабі, проблематичні взаємини з дотичними крайовими чинниками, ніж підтримка відданих їм союзників — еміґраційних урядів. З політичного погляду це не є ані невірність союзникам, ані невдячність, а просто-напросто тверезий політичний реалізм, який вважає за підметний політичний чинник саме нарід як цілість, себто його головну, діючу на свойому терені частину, а не еміграційний відламок.
Такі «міжнародньо-політичні показові лекції» мусять вивчати ті українські еміґраційні політичні чинники, зокрема ті, які задалеко відійшли від ґрунту політичної істини (тобто істини, що нарід у визвольній боротьбі мусить керуватися насамперед раціями і потребами цієї боротьби) і занадто покладаються на порятунок від зовнішнього світу, а, вдивляючись у чужі політичні обрії, беруть для оцінки нашої політичної проблематики чужі критерії та міри, вироблені для інших, відмінних політичних ситуацій. На тих прикладах, що їх так багато дають теперішні світові події, можна легко переконатися, що і в чужій тверезій політиці «високої кляси» така політична проблематика, як у нас, розцінюється тими самими критеріями і мірами, якими послуговується і наш «доморослий» революційний рух. Може, через те й легше буде знайти спільну політичну мову.