— Я вже не вартий нічого, — промовив Петр, коли судома минула. — Ще й двадцяти немає, а я вже старію, слабшаю й тупію.
— Не будь таким суворим до себе, — заспокоїв пан Войті. — Краще скажи, чому цей Камінь ти шукав саме під порогом «Забуття»? Хто тебе на це спонукав?
— Одна дівчина на смертнім одрі, карлиця й напівідіотка, фантазії якої я сприйняв за вказівку глибинних і потойбічних сил, — відповів Петр так переконливо, наче стверджував, що дуб твердіший за березу.
Пан Войті хвилинку помовчав, втупившись у простір, а потім озвався:
— Авжеж. Ти багато пережив, хлопче, чи не так? А де твій перстень з лівої руки? Який нехрист зірвав його у тебе?
— Ви, мабуть, вважаєте, що я з глузду зсунувся, — буркнув Петр.
— Та що ти, — махнув рукою пан Войті. — Хіба я зсунувся, якщо вірю: коли у мене свербить ліва долоня — братиму, а коли права — солитиму? Чи зсунулися ті, що вірять у чарівниць?
— Так, ці люди зсунулися, — кинув Петр.
— А ти, який віриш у вказівки з глибин і з потойбіччя, не зсунувся?
— Матір Божа, — сказав Петр, — тішиться пошаною віруючих і прихильністю церкви, й ніхто не сумнівається в її здоровому глузді, хоча вона й повірила у пророцтво ангела про її наступне непорочне зачаття.
— Але ж у Діви Марії це справдилось, — заперечив пан Войті. — Вона насправді завагітніла й народила дитя, в той час як ти під порогом «Забуття» знайшов, вибач на слові, лайно.
Петр понурив голову.
— Так, саме так, любий пане Войті, мою глупоту годі виправдати. Мій дух, — якщо той млявий курячий пшик, що досі жевріє в моєму тілі, можна назвати духом, — палкіше й жадібніше прихилився до непевних і саме через свою непевність таких принадних слів Б’янки, аніж до простого і через ту свою простоту нудного пояснення, що, власне, Б’янка молола про Філософський камінь лише тому, що я сам розповідав про Філософський камінь, і ця розповідь її захопила.
— Б’янка, про яку ти говориш, це та твоя карлиця й напівідіотка, що вмерла? — суворо запитав пан Войті.
Петр підтвердив.
— А про наш замок і про «Забуття» ти їй теж розповідав?
— Їй особисто ні, — відповів Петр. — Але в її присутності, мабуть, розповідав. Я не пригадую, але це цілком можливо.
— Можливо, — повторив пан Войті. — Чому ж ти тоді шукаєш надприродного пояснення там, де природне напрошується саме? Чи ж не ти казав мені, що людина повинна вірити перш за все своєму розумові? Чи не ти?
— Я, — відповів Петр. — Але я також казав — і вам так сподобалося, що ви це занотували у записник. Людина — таке створіння, про яке ніколи не можна сказати чогось певного.
Отож Петр залишився у Српно на кілька днів, щоб відпочити, перш ніж знову вирушити в дорогу: він надумав запропонувати свої рицарські послуги якомусь із войовничих і багатих чеських панів і врешті–решт таким чином закінчити свою кар’єру рятівника й реформатора людського роду. Він щиро й чесно хотів вірити, що відпочиває, а в темряві його підсвідомості потай стукала невиразна надія, що залежність між передсмертним маренням блаженної дівчини і замком Српно ще — всупереч першому фіаско — якось виявиться. Що, наприклад, образно кажучи, на головному подвір’ї замку перед входом до «Забуття» він знайде мертвого чорного птаха, у дзьобі якого буде вказівка з потойбіччя, писана чорними літерами на перетинці кажанового крила: Філософський камінь сховано там і там. Ну, а поки Петр, отак от тішачи себе сподіванками, одного безпросвітнього дощового дня зайшов до бібліотеки замку, яку колись раніше, перебуваючи у Српно в ув’язненні, він дуже вдало упорядкував і довів до пуття, і мимоволі сягнув по рукописний, тобто переписаний від руки том спогадів Бенвенуто Челліні, який і раніше читав з користю для себе. І от тепер, знову переживаючи пригоди ювеліра–авантюрис–та, Петр, дійшовши до місця, де Челліні отримав з рук герцога Лессандро чудову рушницю Броккардо, тут згадав те, що давно вже мало прийти йому на думку: ця рушниця, геть знівечена, досі висить прив’язана до його сідла й потребує ремонту, точніше, нового приклада. «Приклад, звичайно, не буде таким рідкісним і вишуканим, як раніше, — думав Петр, ідучи по рушницю до стайні, — не матиме й тієї чарівності, яку вклав у нього мій батько, та однак рушниця ще може добре послужити мені».
І коли за хвилину він розгорнув полотнину, в яку була загорнута його добра знівечена рушниця, то зауважив дивину, якої раніше не помітив: рушниця, як це звичайно трапляється, переламалася в шийці, але зовсім не у най–вужчій і найвразливішій її частині, а трохи нижче, в місці сильнішому й міцнішому, і площина злому не гладка, а ледь подовбана, трішки вибрана грубим втручанням якогось примітивного столярського інструмента, мабуть, долота чи свердлика; чи не значило це, що дивна заглибника виникла ще до того, як приклад зламався і Петр викинув його. Припускати протилежне було б нерозумно; отже, не інакше, як приклад був видовбаний усередині, а порожнина замаскована металевою п’ятою, заглибина ж, яку Петр бачив, була пов’язана з цією порожниною.