Як уже згадувалося в належному місці, Джованні Гамбаріні, до того як став кардиналом, подарував папі на знак покаяння свій палац у Страмбі, все своє майно й латифундії, гадаючи, що Його святість прийме цей дарчий акт чисто формально, отож він, Гамбаріні, після свого повернення до Страмби увійде під рідний дах якщо не як його власник, то принаймні як вільний, нічим не обмежений мешканець, що означає незмірно багато з погляду права, але з практичного боку нічогісінько. Та де там! Папа, безумовно, не бажаючи образити молодого покутника, прийняв його дар у буквальному розумінні, і перш ніж новоспечений кардинал дістався з Рима до місця свого нового перебування Страмби, продав усі величезні гамбарінівські латифундії разом з палацом на piazza Monumentale багатому римському банкірові Лодовіко Паккйоне, який купив їх для свого розпусного племінника, писаного красеня Маріо. Характерно, якщо кардинал Гамбаріні до останньої хвилини нічого не знав про цю трансакцію, то його вчений і побожний секретар Люго був дуже добре поінформований.
— Дозволю собі освіжити вашу пам’ять, Illustrissime, й нагадати вам ваш власний любий Богові й гідний наслідування вчинок, коли ви зреклися усього свого рухомого і нерухомого майна на користь Святого престолу, — сказав він, побачивши, що відразу після свого приїзду до Страмби з усією очевидністю поривається до свого покинутого рідного дому. Слід зауважити, що, звертаючись до Джованні, він не вживав титулу ваша Еміненція, якого кардинали нещодавно домоглися, а по–старому кликав його Illustrissime, що давало можливість звертатися до нього прямо й ледь не фамільярно: «Дозволю собі освіжити вашу пам’ять, Illustrissime», замість відповідного особового: «Дозволю собі освіжити пам’ять вашої Еміненції». Це один з невеличких вивертів і каверз курії; кардинал Гамбаріні дуже потерпав від цього.
А тим часом поки стара резиденція страмбських маркграфів і герцогів озивалася переважно лише обережними кроками духовних осіб, хиріла і, як відомо, ентропувала, неподалік на головній площі в гамбарінівському палаці закипіла робота добре оплачуваних мулярів, штукатурів, мармурників і скульпторів, художників і декораторів, майс–трів–ковалів, склярів і мостильників. Коли ж ці люди ремесел і праці розійшлися, залишивши за собою мовби новонароджений палац, у ньому, наче за давніх часів, завирувало життя: бали чергувалися з пиятиками, картярськими вечорами й пікніками, з тією маленькою різницею, що господарем тут був уже не граф Джованні Гамбаріні, а багатий плебейський дженджик Маріо Паккйоне, який, за чутками, зганьбив себе в Римі такими скандалами, що його довелося на якийсь час відіслати у найвіддаленішу провінцію, аж на східний кінчик італійського чобота. Гостями ж були не герцогські придворні, а переважно приятелі розпусника з Рима, які охоче й радісно їхали в серце Апеннінських гір, аби тут, у глушині, у повній розкоші й спокої задурно погуляти. А юний кардинал з темряви свого порожнього й погано опаленого кабінету, в якому його дядько, небіжчик герцог Танкред, грав у шахи, дивився на яскраво освітлені вікна свого рідного дому, де миготіли в танці силуети панів і дам, і його світло–блакитні очі затуманювала тінь невиліковної меланхолії.
Ну а те, що не вдалося за короткого, бурхливого панування молодому фанатикові справедливості Петрові Куканю із Кукані, те нечисленній купці церковних бюрократів і нечестивих кліриків вдалося без клопотів, так би мовити, в один мент. З занепадом Великої ради, який стався цілком зрозуміло й автоматично, бо її члени після встановлення церковної адміністрації вже навіть не пробували зібратися, найбагатші громадяни Страмби почали сплачувати податки, і представники Святого престолу добряче їх притиснули. Крім того, новий подеста Страмби, уже згаданий мудрий Джербіно, отримав завдання пильно стежити за тим, щоб мешканці Страмби ніде й ніколи не припускались якихось безчинств чи зловживань, гріхів проти заповідей Божих і гріхів церковних, непристойності й аморальності, одне слово, аби завжди і в усьому поводилися чесно, порядно й пристойно, і щоб за кожне порушення цієї новозапро–вадженої чесності, порядності й пристойності каралися штрафами, загальна сума яких, як дослівно сказав Джербіно, в жодному випадку, навіть аби Страмба за одну ніч перетворилася на місто ангелів, не могла сягнути мінімуму в тисячу скудо на місяць. І Джербіно, досконалий знавець страмбського життя, передавав церковній адміністрації іноді аж дві тисячі скудо, ніколи не наважуючись, проте, узятися за найбільшого грішника, Маріо Паккйоне, адже цей веселий молодий джигун все–таки не був громадянином Страмби та ще й тішився заступництвом самого папи. Джербіно ловив переважно людей середнього достатку, яких можна вистежити крізь вікна, й отримував за це від нових панів подяки та проценти від своєї здобичі.