— Далебі, нічого такого я не вираховував, і, мабуть, тому, що для повсякденного рахунку ми користуємось лівою рукою, бо у правій ми тримаємо перо чи олівець, а мені на лівій руці відстрелив одного пальця найманий убивця, якого ти свого часу наслав на мене. Але це дрібниця, про яку не варто згадувати. Натомість видно, за той довгий час, що ми не бачилися, твій дух змужнів, дозрів і набув небувалої гостроти і проникливості, отже, ти навчився дивитися в корінь і читати між рядками. Але тепер ти вичитав між рядками те, чого там не було. Я не хотів заманювати тебе на свій острів, і знаєш чому? У мене досить довгі руки, щоб сягнути і вхопити тебе, коли надійде твоя година, де б ти не був на світі. Щоправда, я залюбки лякаю тебе і нагадую про свою помсту, але для того, щоб злякати твою заячу душу, вистачає набагато коротших і лапідарніших записок, ніж мій лист герцогині Діані. Мені йшлося зовсім про інше. Ви, прелати, так звикли брехати, що вам навіть не спадає на думку, що часом хтось каже правду, бо коли я пишу герцогині Діані, що маю гостей, які б радо послухали спів Прекрасної Олімпії, ти навіть припустити не можеш, що я справді маю гостей, які дійсно цікавляться Прекрасною Олімпією. І хоч як би ти дивувався, так воно є насправді. Записка герцогині Діани, якою вона відповіла на мій лист і повідомила, що Прекрасна Олімпія приїде у твоєму супроводі, вразила мене — не скажу, що дуже прикро, бо часом корисно для здоров’я згадати старі рахунки, — але все ж таки вразила.
Він спинив потік своїх слів, помітивши, що блакитні очі юного кардинала нажахано втупилися у його праву руку, на безіменному пальці якої сяяв величезний діамант.
— Так, ти маєш слушність, — сказав Петр, — це той самий перстень Чезаре Борджіа, який ми удвох знайшли на руці мертвого Йогана, лакея твого батька, і якого ти, либонь, через недоумкуватість подарував Прекрасній Олімпії, бо ти забув про те, що, коли двоє чинять однаково, це не зовсім те саме і що кардинал кардиналові не рівня, і те, що вийшло у кардинала Сціпіона Боргезе, не обов’язково вийде у тебе, і те, що Олімпія не зважилася прийняти з рук папиного небожа, вона без вагання прийме від кардинала другорядного, якого відсунули майже за межі італійського півострова; не вирячуй на мене очі, все це я вивідав від самої Прекрасної Олімпії. Так чи інакше, але, побачивши цей перстень на її руці, я сказав собі, що було б прикро, аби ця коштовність, яка і для мене була цінна як сувенір, раз і назавжди зникла з нашої історії, а потім я запропонував співачці, що викуплю його. Це було непросто, бо вона жінка жадібна, несентиментальна, терта життям, але врешті мені це вдалося. Цього разу їй винятково сприяли небеса; наша вусата красуня після цієї надзвичайно успішної трансакції забезпечила і себе, і свого чоловіка, і своїх дітей на багато–багато років.
Юний кардинал знову похилив голову і, зітхнувши, сказав:
— Сувенір, кажеш, пам’ятна річ. Для мене ця коштовність також сувенір, бо нагадує мені чудову пору нашої дружби. Я був заплішеним дурнем, коли, замість подяки небесам за честь бути твоїм приятелем, піддався нашіптуванню провінційних інтриганів і хитрунів, настроївши тебе проти себе. Бачу це тепер, коли вже запізно. А може, не зовсім пізно? Ти засипав мене погрозами й образами, та все ж таки прохопився переді мною, що цей перстень для тебе такий же сувенір, як і для мене; а ти можеш при погляді на нього забути про мене? Вибач мені, Петре, за всі образи, це тобі зробити просто, бо ти, як видно, багатий і сильний, в той час коли я, як ти зауважив, лише другорядний кардинал.
Він затнувся, бо Петр знову почав сміятися.
— Ти оперуєш дивовижними аргументами, Джованні. Чому я маю тобі вибачати? Тому що твої злочини не пішли тобі на користь? Тому що ти виставив себе на посміховисько, прийнявши церковний сан, який пасує тобі, мов корові сідло? У мене є дані, що ти не робиш нічого, щоб заслужити свій титул намісника Страмби. Чим же ти займаєшся? Може, бодай працюєш над собою, самовдосконалюєшся, боронишся від смерті?!
— Від смерті?! — здивувався юний кардинал.
— Смертю, — зауважив Петр, — я називаю не лише кінець тілесного життя й безповоротний відхід у небуття, але й блаженно–ліниву покору цьому небуттю уже в той час, коли тілесне життя ще триває, тобто неробство, обжерливість, брак активності і волі до дії. У мене досить грошей, щоб оточити себе розкошами і віддатися солодкому неробству. Але поглянь, я замість цього будую свій острів і вчуся.
— Чи можна довідатися, чого? — ввічливо поцікавився юний кардинал.
— Всього, чого можна навчитися, — відповів Петр. — Наприклад, за два роки, що тут сиджу, я оволодів арабською, турецькою і перською мовами та їхнім предивним, красивим письмом. Я пишу кутастим куфічним письмом, яке найкраще виглядає на пергаменті зі шкіри газелі, книжковим письмом насх, оздобним письмом тумар, листовним письмом рік’а, орнаментальним письмом тхултх, а також письмом рігані і мугаккак. А чого навчився ти у свої вільні години й хвилини?
Юний кардинал мусив визнати, що нічого не навчився.
— І я маю помиритися з тобою тому, що винний ти і, як на диво, ти ще й нікчемний та лінивий? — запитав Петр. — Чекати вибачень дарма, бо ж у тобі добра нема?
— Маєш слушність, — погодився юний кардинал. — Але признайся, ради Бога, чому ти розмовляєш віршами?
— У час свого сумнівного розквіту, в чому тобі посприяв і я, ти не зміг вибачити, що я онук холощія худоби і син шарлатана, — вів далі Петр і не збираючися відповідати на питання юного кардинала. — Я не подав би тобі руки, навіть якби ти й не був жалюгідно смішним і нікчемним, бо несвіжу кашу, як відомо, не варто гріти, і руки я тобі не подам ніколи, бо, торкнувшись твоєї руки, знову згадаю страшне обличчя мертвої Фінетти з виколеними очима, і я не зможу стримати нападу люті й розчавлю твої малесенькі пташині пазури.
І Петр ухопив масивний бронзовий дзвіночок з міцною ебеновою ручкою, що стояв на столі, і на очах нажаханого юного кардинала зім’яв його голими пальцями правої руки, мов паперову торбинку.
— Ні, Джованні, нашої дружби не вдасться воскресити, — провадив Петр. — Однак ти можеш спокутувати свої гріхи, виборсатись зі становища солом’яного опудала, одягненого у пурпур, мало того — хоча це й не дуже ціниться серед людей твого штибу, — послужити для блага і спасіння людського роду.
— Як? Що я маю зробити? — нетерпляче вигукнув юний кардинал.
— Те, що ти вже колись зробив, — відповів Петр. — Новий coup d’etat, малу палацову революцію у Страмбі.
Юний кардинал почервонів, і серце його закалатало.
— Не розумію, — прошепотів. — Думай про мене що хочеш, що я ще більший дурень, ніж ти вважав, але я не здатний зробити нічого іншого, ніж повторювати: не розумію, не здогадуюся, чому і проти кого я маю робити у Страмбі, де мене призначено намісником, палацову революцію.
— Проти себе самого, — кинув Петр. — І передусім проти тих чорносутанників, які від твого імені правлять твоїм рідним містом так блискуче, що справа чимраз гірше йде, аж бачить прикро те. Хіба не правда, що у Страмбі покута за убивство жде?
— Так, це правда, — відповів юний кардинал. — Але чому ти знову заговорив віршами?
— Ця звичка виробилась у мене, коли я вивчав східні мови, ці люди залюбки висловлюються римованою прозою, і я часом теж, якщо не стежу за собою, — сказав Петр. — A propos[9], це правда, що, як мене повідомили, ти особисто наказав позатуляти у замковому парку соромітні місця скульптур гіпсовим листям?
Юний кардинал почервонів.
— Я хотів виявити трохи спасенної запопадливості.
— Ну, гаразд, — кивнув Петр. — Але тепер мене вже не цікавить спасіння Страмби, у мене зовсім інші клопоти. Не хочу від тебе нічого іншого, тільки в належну мить відчинити чи наказати відчинити страмбські брами, щоб я спокійно увійшов до них зі своїм військом, не гаючи даремно часу на тривалий штурм міста.