Юний кардинал ступив ще крок до конторки вченого аскета, випростався й підніс підборіддя, намагаючись приборкати своє збудження, від якого борлак в нього на шиї почав ходити туди–сюди.
— Так, я розмовляв з ним, — відповів він, — і, поза всяким сумнівом, упізнав у ньому Петра Куканя із Кукані, хай буде прокляте його ім’я.
Ми бачимо, що він дослівно повторив формулювання, яким дозволив йому скористатися Петр; це може послужити нам доказом, що його рішимість виконувати накази Петра і дбати про його інтереси була щирою й міцною.
— Поглянь на нього, — тихо сказав учений аскет патер Люго. — Це, мабуть, було для вас жахливою несподіванкою.
— Так, дуже жахливою, — відповів юний кардинал.
— А чого ж це він, Illustrissime, не здійснив обіцяної вам помсти?
Юний кардинал почервонів.
— Пес, який голосно гавкає, не обов’язково кусає, — відповів він. — Петр Кукань — це фанфарон і базіка, але, по суті, він боягуз. Досить було йому нагадати, що — як ви самі казали — я стою лише на дві сходинки нижче від самого Господа, і руки, які він уже простягав до мене, опустились. Коротше кажучи, велич церкви, чиїм представником я є, позбавила його відваги й сил.
— Тим краще, — сказав учений аскет. — Перш ніж ви підете відпочивати, Illustrissime, було б добре, щоб ви постукали у двері вашої доброчесної тітоньки: не виключено, що, незважаючи на пізній час, вона досі чекає на вас.
Ще вимовляючи останні слова, вчений аскет знову взявся писати свій напевно суворий і непримиренний рапорт.
Герцогиня–вдова Діана не лише чекала на юного кардинала, але й, на диво, досить докладно знала про все, що він сказав ученому аскетові: стіни та двері старої резиденції герцогів явно мали надто чутливі вуха. Зусібіч оточена своїми безпорадними придворними дамами, яких, щоправда, залишилося лише п’ять і які зберегли їй вірність головним чином тому, що кращі їхні літа давно вже відшуміли, тож вони були змушені задовольнитися скромним становищем служниць за житло і страву — отож зараз, оточена своїми наляканими придворними дамами, які несли до неї все, що хоча б віддалено нагадувало медикаменти, наприклад, пахучі олії, нашатирний спирт, чемерицю, воду для полоскання й нюхальну сіль, махали простирадлами, щоб нагнати їй до легенів повітря, натирали тіло, скроні й зап’ястя, витирали очі та ніс, умовляли її зворушливими словами, виказуючи безмежну любов до неї, герцогині, яка їм, придворним дамам, саме тому, що вони так палко люблять її, завдає своїм стражданням величезної муки. Герцогиня–вдова Діана, лежачи у шезлонгу, то мліла, то знову приходила до тями, а приходячи до тями, стогнала, плакала, задихалася й била себе кулаками по обличчю, заламувала руки й верещала, невиразно волаючи: «Він! Весь час він! Нікого, крім нього! Знову він! І він багатий, а я бідна! Це через нього у мене з цілого двору залишилися тільки ці сухорляві кози у перелицьованих сукнях! А я від нього, убивці моєї власної дочки, приймаю цього напахче–ного аркушика, я з ним панькаюся, мовби то було слово Боже, я милуюся його тактом і стилем, я домислююсь, хто б це міг бути, той граф ді Монте К’яра? Який переможець турків, молодий принц, іспанський гранд чи король із казки ховається за цим ім’ям? А це ж Кукан, Кукан, барон Диявол з Убивайків, прокляття роду д’Альбула, злидень і мерзотник! Куди ж ти забрав мою Bianca matta, падлюко?»
Отак нарікала Діана й жалілася знову і знову, виявляючи кожним своїм словом, що були часи, коли вона була кимось зовсім іншим, ніж герцогиня. І коли юний кардинал Джованні Гамбаріні, постукавши, з’явився на порозі, розлючена вдова хутко підвелася й сіла; це була неабияка фізична вправа, якщо зважити на те, що вона не з наймолодших. Потім крикнула юному кардиналові:
— Чому ви з порожніми руками? Чому не несете за волосся його відрубану голову?
Юний кардинал у товаристві тітки, хоч якпш позлюченою вона була, почував себе набагато вільніше, ніж у присутності стримано–ввічливого вченого аскета патера Люго, так само як і з усіх приміщень старого герцогського палацу він найохочіше бував у кімнатах її особистого appartamento, бо це appartamento єдине, як ви, сподіваюся, вже зрозуміли, лишилося неторкнутим грабіжницькими веселощами страмбського люду, отже, безсумнівно, що лише вельми спостережливе й критичне око могло помітити тут загальний занепад, бо зовні усе залишалося таким само гарним, як за найкращих герцогських часів: стіни, як і раніше, були завішані гобеленами, які ткали за ескізами самого Рафаеля Санті, продавлений паркет прикривали килими стриманих кольорів, а місця, де ці килими були вичовгані, закривали вишукані м’які меблі, місця ж, де оббивка тих вишуканих меблів витерлася, а то й зовсім протерлася, були замасковані недбало розкиданими подушками й ковдрами. Отож у цьому розкішному середовищі, як ми сказали, в якому зріла краса його тітки сяяла, мов діамантова діадема у шовковій глибині шкатулки, юний кардинал, як згадувалося, почувався найвільніше, найбільше самим собою, паном Кимось, більше того, почувався Гамбаріні. Тому його не лише не злякало її волання про помсту, але він навіть знайшов у собі досить винахідливості, щоб спробувати все як належить обернути на жарт. Юний кардинал сказав:
— У мене є щось краще, люба тітонько. Ось тут у кишені лежать його відрізані статевий орган, вуха й ніс.
І поплескав кінчиками пальців по правому боці.
Це був жарт, треба визнати, блискучий, але такий по–чоловічому грубий, що делікатні жінки, перед якими він його промовив і яких мав розважити, його не зрозуміли, а сприйняли поважно: придворні дами з вереском утекли до найдальшого кутка покою, де збилися до купи, повитягавши зморшкуваті шиї й жадібно порозплющувавши очі, а герцогиня–вдова з порожевілим лицем спустила ноги з канапи, на якій сиділа.
— Невже, — мовила вона з зацікавленням. — І хто б ти про вас сказав, що ви такий молодчина. Покажіть.
Юний кардинал злякався. «Боже ж ти мій, це неможливо», — подумав він.
— Та що ви, тітонько, — сказав він, даремно намагаючись усміхнутися, — чи ж ви не розумієте жартів. Як би це я, духовна особа, міг позбавити свого ласкавого й уважного господаря того найціннішого, що він має?
Безнадійно вимовляючи ці слова, він помітив, як обличчя тітоньки і придворних дам видовжуються від розчарування.
— Чи не були б ви, люба тітонько, такі ласкаві й не попросили своїх дам залишити нас віч–на–віч? Я маю вам сказати дещо секретне.
Герцогиня–вдова мовчки, недбалим жестом, мовби відганяючи муху, випровадила своїх дам з покою. Вони потяглися, спотикаючись і наштовхуючись одна на одну. Зовсім не дбаючи про вимоги етикету. Щоправда, часи, коли страмб–ський двір мав свого власного maître des cérémonies[10], належали, як каже поет, до безповоротного минулого.
— Ну, кажіть, — мовила герцогиня–вдова юному кардиналові. — Що ж секретного ви хочете мені повідомити? Що мені скажете такого, що могло б мене зацікавити?
З цих слів овдовілої герцогині війнуло такою холодною погордою до істоти, яка видає себе за чоловіка, але не може заклятому ворогові відрізати ні голови, ні чогось іншого, ще й дозволяє собі з цього приводу вульгарні жарти, що юний кардинал міг би надовго занепасти духом, але він, на щастя, саме був надто зайнятий, щоб з належною увагою слухати мову своєї тітоньки: навшпиньках, тітчин голос притлумлював його ходу, він підійшов до дверей у сусідню кімнату і різко їх відчинив. Дві придворні дами, скрикнувши, впали головами у кімнату, третя, четверта і п’ята втримали рівновагу і кинулися навтіки, розгублено повискуючи, цвіркочучи й підносячи сукні, наче збираючись перестрибувати через калюжі.
— Ідіть ви усі під три чорти, — сказав юний кардинал. — А якщо я застукаю ще хоч одну з вас, що підслуховує, тозвелю прилюдно відшмагати і поставити до ганебного стовпа, обмастивши медом.
— Еге, племінничок може бути гострим, мов меч, але тільки з такими безсилими старими клячами, — кинула герцогиня–вдова, коли юний кардинал знову підійшов до її шезлонга.