І пішли мій пращур Рибка і хто живий лишився далі на північ. Там де болота навіть лютої зими не замерзають. Там вони зрубали кілька істобок і стали вони зватись Рибчина вьоска. Потім і звідтіля довелось піти на нове місце. Поки залишки роду пристали до цієї громади, де і я, Бравлин, народився. І ще я хочу сказати ось що. Пращур Рибка на третій рік вигнання кудись зник. Повернувся тільки на Масляну. Потім вже, як Рибки не стало, через роки дійшла вістка ось така. В Іскоростені Перуновими стрілами було побито старого провідника по древлянських селищах. І було вбито двох його синів і онуків. І роду його не стало. І двом варягам із Іскоростеньського нового городка Перуновими стрілами пробили кольчуги і протнули серце. І казали, що стріли були червлені, як ті, що колись надсилав данникам вовкулака Олег… А більше, і до цього дня, Перунових стріл не об’являлось. І такого стрільця, як пращур Рибка, ніде не було. По всіх селах і вьосках від Вручею та Іскоростеня до Прип’яті. І лук його ніхто не міг нап’яти. Навіть мій дядько Півень…
Малий Півник замовчав.
Опадали блакитні сутінки.
І Баба Леля мовчала. Дивились кудись поверх голови хлопчика і ворушила старечими бляклими вустами. Простягла велику теплу руку і поклала на голову Півнику.
- Оце тебе слухала і разом із тобою згадувала, що мій дід Рибка мені розповідав. Добре все переповів. Тепер знаю - як мене не стане - ти все пам’ятаєш. Як будуть у тебе діти - розкажи їм все, як є, так як ти мені переповів. І ще пам’ятай сам і дітям передай ось таке. У кого в жилах хоч частка Ігоревої крові б’ється - вони варяги, люті пси і людолови, у якому б вони коліні не були. Ти їдеш у далекі, предалекі світи - аж у самий Київ. І там правлять нащадки скаженого вовкулаки Ігоря. Ніколи не забувай цього. Може ті владці і прихистять тебе і благодіяння тобі зроблять. Всякі чудеса бувають. Але то все до часу. Згадай Бравлина твого тезку, згадай славного Рибку. Бравлина покалічили, бо служив Оскольду. Рибку хотіли в сіті рабства-челядинства впіймати. І цей, їхній пес, Судомирович, вже в сільце загнав твого нерозважливого дядька. Добре, що він рушає до Києва. Там обітреться межи людей і вислизне із боярського зашморгу. От побачиш. То є такі люди, як твій вуй, що розумнішають, коли добре собі лоба наб’ють. А ти, дитино, не такий. У тебе є гаряча кров твоїх пращурів. Ти не пропадеш. Скрізь випливеш. Хоч і будуть у тебе всякі важкі пригоди. Я з тобою, хлопче, не прощаюсь, бо сподіваюсь - доживу до твого повернення… А як і не доживу, то знаю - ти мене ніколи не забудеш.
- Я тебе ніколи не забуду! А ти, Бабо Лелю, ще поживи! Не вмирай! Бо як ми без тебе будемо?!
- Ну, як помру, то якось будете. А пам’ять пращурів ти збережеш. Більше такої голови, як у тебе, немає ні в кого з усіх наших родичів… Бігай вже до дядька - завтра вам у дорогу! Шасливої тобі путі, онучку!