Наступного разу Рибка приніс діду Йову не тільки молоток, кліщі і горщик, а й стару щербату сокиру. Старий від таких речей аж розплакався. Та зразу ж заходився поправляти сокиру. І вчити Рибку, як проковувати знаряддя та загартовувати. А за ковадло їм слугував здоровий плаский камінь. І скільки Рибка ходив до відлюдника Йова, той вчив його не тільки ковальської справи, а й все розповідав про зброю, про війну, про походи. Про всякі хитрості. Про підступність, силу і запеклість зайд-варягів. Рибка всьому вчився старанно і ретельно все запам’ятовував. І перше, що вони удвох зробили, то п’ять залізних наконечників насталили в горщику з вугіллям і протертим попелом і загартували. Коли нагострили, то краєм можна було дідову бороду голити. От ці наконечники і вставив Рибка у нові тростини.
І тільки Рибка одержав ті нові загартовані, калені стріли, як сталась пригода. Він саме пізно повертався з лісу, і при вході в селище його перестріли старші чоловіки і налаяли: «Знов тебе до ночі в лісі носить!… Ти часом не бачив вовків?» «Та ні. Не чув і не бачив. І слідів у березовому гаю їхніх немає. Свині ж туди не ходять. А чого ви питаєте?» - І собі спитав Рибка. «Тому питаємо, що собачку нашого старійшого з’їв вовк. Отамо в бур’янах, проти кузні знайшли криваві сліди і шматки собачої шкури…»
Вранці Рибка сказав, що піде знов по рябчиків до березового гаю. Мати розкричалась: «Ти, хлопче, геть здурів! Не треба мені тих рябчиків. Ти що, не чув: вовки собаку у старійшини вкрали і зжерли». «Мамо! До березового гаю, я вже казав, вовки не ходять. Бо там ні свині, ні кози, ні олені не годуються. Краще дай мені добрий шмат хліба і варені реберця. Я після обіду повернусь». Ну, дала йому мати наїдок і пішов він ніби до березового гаю по рябчиків. А сам узяв із двору їхнього старого собаку Лиска і пішов через селище до кузні. На дверях кузні висів замок. Навколо незайманий сніг. Там ще була біля кузні конов’язь і загородка-наставник для норовливих коней. От до тих жердин наставника Рибка прив’язав свого старого собаку, і виділив йому одне реберце із шматком м’яса. Сам по випусках вінців зруба видерся на піддашшя кузні. Примостився на плахах-стелинах. День був похмурий, холодний. Потроху сіявся сніг. Рибка заплющив очі, зняв рукавиці. І навпомацки перевірив, чи зможе він, не дивлячись, витягти із тула потрібну стрілу, вихопити вправно лук із налуччя. Все було гаразд. І, не дивлячись, він знав, де яка стріла. А коли відкрив очі, ледь не гепнувся донизу. Бо від заростей бур’яну трюхав здоровенний, майже чорний, вовк. Тільки от припадав на ліву задню. А старий пес Лиско, певно що вже й глухуватий і нюх втратив, обгризував свиняче реберце. Та й вітерець, мабуть, віяв до вовка. Тільки тоді сполошився собака, коли вовк був зовсім поруч. Пес зі страху намагався відірватись із прив’язі. Та тільки так себе закрутив на жердині, що почав харчати. А вовк уже поруч. Рибка оговтався і пустив стрілу звірові в ліве стегно. Звір завалився на лівий бік. Другу стрілу Рибка всадив йому в шию. Вовк сів на задні, а передньою лівою лапою намагався звільнитись віл стріли. Він на якусь мить завмер. То Рибка встиг одна за одною всадити дві стріли йому межи ребра. Від них вовк наче сказився. Крутився, стрибав, падав, намагався видерти стріли. Ще однією стрілою Рибка схибив. Вона тільки чирконула вовка по череву. Інші стріли попали в звіра. Спочатку вовк таки впав. Рибка швидко спустився з кузні, щоб порятувати свого старого собаку. Собака очманів від страху і не слухався Рибку. Тоді він просто обрізав мотузку. І Лиско, наче скажений, помчав у селище. А вовк тим часом знов звівся і пошкандибав до бур’янів. Рибка останню калену стрілу всадив вовкові межи ребра. І тільки тоді звір упав і більше не рухався. Рибка заходився його білувати, поки він не охолов. А пес Лиско прибіг на подвір’я і вскочив у хату і не хотів вийти. Його потягли за уривок мотузки і побачили, що там кров. Знявся страшний галас, і всі побігли по собачих слідах. Ще більший гвалт знявся, як побачили Рибку. Бо він з голови до ніг був у вовчій руді. Мати кричала, як божевільна, щоб він кинув звіра і йшов додому. Але Дід її вкоцькав, щоб вона не ганьбила свого славного сина. Люди поклали вовка на вила і понесли в село. І знов всі дивувались удачі Рибки. Хоча дехто казав, що такі геройство хлопчика не до добра. Бо колись він собі зверне голову. Не може одній людині, тим пак хлопчику, весь час так щастити! Але Рибці і далі щастило. Він з кожним роком брав все кращу здобич. І скільки він не ходив до діда Йова, його ніхто на тому не застукав. Лише якось уже у вершині літа, коваль його спитав - коли він принесе молоток і кліщі? А Рибка йому й сказав: «Та я завтра піду до Перунових Каменів і заберу кліщі і молоток. У мене вдома немає ковадла, то я на червоному камені проковую стріли. А розпікаю в старих побитих домницях. Там одна є, майже ціла…» Коваль зблід і виставив перед себе руки: «Цур тобі та Пек тобі! Лиши їх собі… Вони мені після Червоного Каменя і за срібло не потрібні!» І більше не згадував ніколи ні про молоток, ні про кліщі. Але й про цю справу никому не розповідав. От як боялись всі тих Перунових Каменів. Колись там були домниці, але одного разу схопилась раптова буря і блискавки повбивали всіх ковалів, що варили там залізо…
- Добре, онучку, добре. Все переповідаєш гарно. Тепер кажи що далі Рибка робив.
- А далі Рибка почав швидко вбиватись у силу. І коли йому виповнилось дванадцять років, він собі новий лук спорядив. А дід Йов все підказував і допомагав. Вони там, у діда Йова і залізо варили, і стріли кували.
І дід Йов ожив, бо Рибка багато роботи йому робив і хліба приносив, і солі хоч трошки давав. Отож, як новий лук змайстрував Рибка, то пішов із ним на полювання. І з першого пострілу на бігу завалив красного оленя. І чи ходив він на полювання чи не ходив, але кожен день стріляв із лука стоячи, з коліна, лежачи, на ході і на бігу. І дід Йов, чи приходив до нього Рибка чи не приходив, а потихеньку із сирого заліза виковував уже справжні бойові наконечники. Як швайка - щоб пробити кольчугу, як долото - щоб прибити щит і шолом, трилопасні - щоб рана була широка і кривава. І ще через рік з тими новими стрілами пішов Рибка в той ліс, де були борті. Знав, що до них намагаються дістатись ведмеді. Не залазив він на дерево і не стріляв із сідала. А підійшов до ведмедя, коли той ласував мурашником роздертим. Почав Рибка на ведмедя кричати. Ведмідь став дибки, ніби хотів подивитись, хто там йому заважає? Піднявся, мов гора, над Рибкою. І Рибка всадив йому в груди стрілу. Калена стріла-швайка увійшла звірові в груди майже до оперення. Звір заревів, що аж у лісі загуло, опустився на всі чотирі і кинувся на Рибку. Та він відхилився за дерево і, поки звір розвертався, поцілив другою стрілою позаду передньої лапи просто в серце. Ведмідь ще з розгону пробіг трохи і покотився шкереберть по землі. І так гарно вивернувся лівим боком, що ще одну стрілу Рибка зміг всадити ведмедеві в серце. Але все одно Рибка не наважувався підійти до ведмедя, бо добре пам’ятав розповіді старого Йова, як кілька разів на княжих ловах пробивали списами ведмедів. І думали, що вони сконали. Та коли брались за них, щоб відвезти, вони оживали і калічили челядників.
Тому він дуже, дуже добре прицілився і пустив стрілу-долотце. Якраз у те місце, де шия з черепом голови з’єднується. І тільки тоді підійшов із заду і сокирою щосили вгатив туди ж!…
Небавом після того були обжинки. А після обжинок на лузі межи двох річок збирались люди з кількох селищ на торжище, на забави. У той час припинялись всякі сварки. І навіть, якщо там на гульбище здибались кровники - головосіку між ними не бувало.
Іти туди цілий день. От старші парубки, які заздрили отрокові Рибці, але вголос не могли цього сказати, підманули його із собою. Хотіли і, напевно, знали, що він у якусь пригоду влізе. Що вони виходили досвіта, то Рибка з ними подався і нікому вдома про це не сказав. Всі парубки були гарно, по-святковому убрані. І Рибка, як завжди - при лукові, стрілах і мисливським козубом за плечима. Прийшли вони вже ввечері. То переночували біля багаття. Бо ще ночі не були холодні. Вранці почало на леваду багато людей збиратись. Людей під обід зійшлося - не перелічити. І старі і малі, і баби і чоловіки, і дівчата і парубки. Та тільки один Рибка при оружжі. Старійшини і питають у парубків: «Що це з вами за хлопчисько? Чого він при зброї?» А парубки кричать: «Та то в нього іграшковий лук. Він із ним весь час бавиться. Без лука - нікуди». Рибка таке про себе почув і каже старійшинам того торжища: «Лук у мене справжній. І стріли бойові, калені. Я ними перед обжинками на мурашнику старого ведмедя порішив. От батько виробить його шкуру і буде у мене кожух». «Гаразд, - сказали старійшини, - покажи нам, на що ти здатен». «Покажу, - каже їм Рибка. - Якщо вам не шкода - пустіть голуба. Звідтіля, з-під тієї верби. Як я свисну - кидайте його вгору. Нехай летить!» Старійшини послали якогось отрока в їхнє селище по голуба. І Рибка помітив, як той, хто посилав, щось прошепотів хлопцеві і ще й підморгнув. Тому Рибка насторожився. І витяг не одну стрілу із тула, а дві. Одну наклав на тятиву, а другу пальцем лівої руки притис до рукометі. Отрок став коло верби, як голуба приніс. Рибка свиснув і миттю нап’явав тятиву. Всі повернули голови до голуба. Голуб злетів угору і, ніби спинившись у повітрі, повернув до селища. Але стріла наздогнала його в леті. Тільки пір’ячко закрутилось у повітрі. Аж тут з-під верби зразу другий голуб. У Рибки вже лук нап’ятий! Рустив тятиву і цього голуба стріла наздогнала. Поки другий голуб падав додолу, Рибка мав накладену на тятиву третю стрілу. Стоїть Рибка і чекає, що йому ще підкинуть. Старійшини перезирнулись, але поважно мовчать. А люди, хто заздрісний та нездалий, під’южджують Рибку: «Он бачиш - ворона на сухім сучку сидить? Постріль її!» Рибка їм відповідає: «Так хто ж ворону їстиме?» Тоді один в’їдливий, такий здоровий, гарний парубок і каже Рибці: «Дитино! От горобчика ти не поцілиш». Рибка йому і каже: «Я не дитина, а отрок! І горобця я поцілю. Тільки якщо ти його принесеш і підкинеш». Люди почали сміятись над тим красенем-здоровилом. Рибка ж відійшов, щоб забрати свої стріли. Аж тут коло нього опинився дивний чоловік. При бортницькій дошці-лазиві за спиною, бортницьких гаках і моткові найкращої льняної линви на плечі. Бортник, а дивно вдягнений - у чоботях сиром’ятних, плащі-корзні, шапка дорога куняча і в руці покарбована патериця.