Печеніг теж завивав біля вогнища.
Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливські стріла вп’ялася йому межи лопаток. Стріла не звичайна, а вилочка.
Лише гонець після першої стріли впав плазом на землю і відкотився від багаття у смоляну тінь.
- Волосе, Волосе! - на повен голос благав Гречин. - Витягни мені стрілу. О-о-о-о-о-о! - волав він. - Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! - Він простягав руки в бік густої чорної тіні. - Молю, благаю тебе, Волосе!
І зразу ж туди одна за другою свиснули три стріли.
Спочатку Півникові, що споглядав усе з висоти на вербовій гілці, здалося - стріли поминули ціль.
Бо з трави високої ніякого звуку. Тільки Гречин скиглив, та стогнав син перевізника. Печеніг біля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.
Аж ось в останніх спалахах тахнучого багаття побачив Півник, як заколивались вершки трави і над ними звівся княжий гонець. З лівого плеча в нього стирчало зламане древко стріли, А в напруженій правиці кривавим блиском дзеркалився меч.
І зразу ж дзизнула тятива, і стріла вп’ялася в зап’ястя правиці. З відчайдушним прокльоном, із смертельним зойком розпачу він випустив меча. І підняв лівою рукою правицю, з якої стирчала стріла. Він не зміг стояти і впав на коліна, наче п’яний. І вже зубами намагався вирвати стрілу з рани.
Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.
Хоча Півник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брів до острівця.
Тільки Півень виник на острівці, тої ж миті в нього з темряви просвистіла стріла. Півень падав навзнак і хлопчик бачив, що стріла вдарила дядькові в скроню.
Чи то вітерець повіяв, чи то жар до підсохлого хмизу підкрався, затахле вогнище спалахнуло і вибухло роєм сліпучих іскор.
З-за куща витикався поволі човен. На носі зводив тугого лука лях! А на демені безшумно орудувала правилкою городникова служниця.
Лях цілився туди, куди завалився дядько Півень.
Та лях не встиг до кінця напнути лука. Зустрічна стріла вдарила його в коліно. Навмання випустивши свою стрілу, він осів на дно човна.
- За кугу! За кугу! - крикнув лях городниковій служниці. Та вона й без нього все втямила і одним глибоким і довгим гребком завернула човна за густу стіну очерету. Тепер човен був недосяжний для стріл Півня.
А служниця добре знала тут всі ходи й протоки.
І нараз дзенькнула тятива, точнісінько як гусельна струна.
- Ой, мамо, мамо! - скрикнула служниця і з гуркотом покотилася на щось дерев’яне в човні.
- О-о-о! - застогнав розпачливо на дні човна Лях.
Півник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нічого не міг розібрати крізь кумкання болотних кряків. Їхній переполох минув, і вони тепер з подвоєною бадьорістю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.
При миготливому світлі багаття спостеріг, як човен приткнувся носом до кучугури і не рухався.
У два голоси на дні човна стогнали і служниця, і Лях. Коли Півник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порішити самого себе третім настороженим самострілом, він побачив - з берега нечутно спускається у воду його дядько Півень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров’ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.
Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить - розчинився у чорній теплині ночі.
Та за якийсь час на освітлену воду виплив човен і поснувся до берега, де в кущах причаївся Півник. У найзручнішому місці, де гатка була під ногами, Півень щосили погнав човна до берега і майже наполовину випхав його на траву. І зразу ж тишу розітнув розпачливий зойк.
Над човном виросло біле тіло дядька Півня і зразу ж із човна підвелась служниця із сокирою і хотіла бити його сокирою в голову. Та Півень ухилився, вивернувся і заломив їй руку за спину і щосили кинув назад у човна. Її голова дзвінко вдарилась об дерево.
Тим часом Півник бачив, як із носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб він його добре бачив - він бачив, що щось камешиться, і чув звук.
Та перше, ніж Півник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там і вдарив Ляха п’ятою. Лях гикнув і затих.
- Принеси вогню і хмизу!
- Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь…
- Швидко! Бо небавом світанок!
Тремтячи більше від страху, аніж від холоду, Півник побрів по глибокій, для нього, воді до острівця.
- Що там? - спитав дядько Півень, роздмухуючи вогонь біля човна.
- Печеніг підсмажив собі бока і лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить і важко дихає. Гонця корчі крутять - всю траву, куди руки сягають, повидирав…
Ось багаття яскраво спалахнуло, і Півник аж затрусився, як побачив служницю на дні човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров’ю скоцюрбилась. Тепер Півник побачив, як її дістала самострільна пастка. Стріла протнула їй праву грудь і ще під шкірою застрягла. Дівка роздерла на собі сорочку, щоб якось звільнитись від наконечника і уламків древка. Та не змогла.
У Ляха на губах пінилась жовта слина і він важко дихав, очі в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.
Межи служницею і Ляхом, займаючи більше половини човна, лежали два короби і дві цілі телячі шкіри.
Поки Півник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки і служниці, і Ляху, та й позав’язував їм і руки, й ноги сировицею. Пов’язаних кинув на траву. Вивалив короби і телятину трохи осторонь.
У звільненому човні перевіз на берег гонця і Гречина, сина перевізника і печеніга.
Всі четверо були наче п’яні, пускали слину і важко дихали. Півень теж їх пов’язав і поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.
- Назирай за ними. Тільки почнуть повзти - бери і тни отут! - Дядько показав на підщелеп’я печенігу.
Півень зганяв човна на острів і перевіз усе, що там знайшов. І коней перегнав. Десять коней. І самостріли познімав. І поніс кудись в темряву, туди, де підковою стояли високі верби.
«Для чого він ставить там? Щоб за нами не погнались?», - подумав Півник.
Вранці, ні, ще в переддення, все зрозумів. Інші, полонені тобто, що потроху починали оклигуватись від якогось дурману, чи що, теж зрозуміли.
Півень по одному підтяг їх до верб і поприв’язував до стовбурів. І поприпинав їх їхніми ж линвами і сировицею.
Від насторожених у траві самострілів до бранців протягнув міцні жилки.
«І де він їх узяв?!», - очманіло подумав Півник…
А Півень, стоячи збоку від служниці, вже питав:
- Для чого короби їм? Ти знаєш?
Служниця нічого йому не відповіла і відвернула голову. Тоді він підійшов до Ляха:
- Для чого короби? Чиї вони?!
- Якби ти був лицарем, я б тобі відповів. Але ти підступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гідні воїна! Ти і тілом і душею раб, холоп, бидло, руська худоба!
- Ляше! Не гніви мене, не бреши на мене. Я вільна людина! Якщо я твою голову кину суддям і приведу зведених коней і весь ваш татівський реманент, - ні княжий, ні церковний суд не визнає мене винним, і боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи - для чого ці короби ти сюди пер? І я тебе зразу ж відпущу. Слово даю!
- Рабське слово сили не має! Зрада - зброя рабів!
- Даю слово - твою полюбовницю звільню, стрілу з неї витягну і коня вам найсильнішого дам. Тоді повіриш?
- Спочатку її звільни!… - прохрипів Лях…
Служниця подумала, що Півень її чи мордуватиме, чи ґвалтуватиме, тому вона, як він наблизився, плюнула йому в лице. А він у відповідь її вдарив по вилиці. І зразу ж блискавично видер із рани уламки стріли.
Півник стояв поруч і заглядав, як то дядько чинить.
- Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!
- Я й не таке бачив! А ти, а ти… це ти в зеленім глечику принесла в істобку отруєний мед.
- Не базікай! Приведи Кошлатого! - не обертаючись, наказав дядько Півень. - Я тебе відпускаю. Можеш навіть їхати за підмогою. Тільки я спочатку поприбиваю до верб!
- Не поїду я нікуди… Відпусти його!
- Нехай він скаже - для чого короби!
- Він не скаже…
- Тоді і він сконає, як оця поганська личина! - Півень широкими кроками рушив до печеніга.