Від селища, що було, може, за версту вгору по річці, до них вийшла велика залога озброєних людей. Дядько Півень і Варяг через тлумача довго вели з цими насельниками переговори. Але ті не згодились через свої землі пропустити до гірських людей-сванів. Бо золото там, у гірських потоках, ловлять баранячими шкурами. І дядько Півень і Варяг обіцяли їм дати дари - нічого не хотіли ті прибережні люди.
Довелося вертати назад, на північ. Бо коли їхній човен відчалив від берега і попрямував далі на південь, назустріч їм виплили десятки човнів із озброєними людьми.
Вони пливли тепер вздовж берега цілу ніч і половину дня, поки не побачили гирло річки, досить широке. Дядько Півень порадився із Варягом і вирішив причалити до берега. Тлумач почав переконувати їх, що тут живуть погані люди. Всі вони розбійники і людолови. Видно було, що він боїться цього місця і людей тутешніх. Він настільки боявся, що не міг цього приховати. Всі бачили його переляк, але виду не подавали. Проте, коли за наказом дядька Півня соколятник засурмив у ріг і з’явились тамтешні насельники, нічого поганого не сталося. Їхній князь прийняв дарунки і запросив до свого селища. Та найкраще було те, що два чоловіки з почту князя розуміли мову. І тепер ні дядько, ні Варяг не сумнівалися чи правильно тлумач перекладає їхні слова. Князь не тільки дозволив пройти загону через його землі, а й дав дюжину вправних молодих воїнів для підтримки та ще й двох мисливців-провідників. Ще й князь влаштував гучний банкет. На тому банкеті Півник вперше покуштував і солодкий виноград і червоні зерна-самоцвіти з гранатового яблука і смоковниці. Ще й кам’яним медом його пригостили - сухим, запашним, світло-жовтим. Він і до рук навіть не прилипав. А що було найсмачніше - ніби ковбаска із засохлого вишневого глею. Тільки солодка-пресолодка. А всередині в ній - шматочки горіхові! Що пригощали малого від душі і все подавали та подавали, то він геть об’ївся. І на нього така різачка напала, що десь під ранок він вже на ногах не тримався. То він і лишився з Варягом при човні. Бо дядькові Півневі ті двоє, що розуміли мову, потихеньку сказали - князь дуже просить не брати із собою Варяга. Бо у Варяга білі очі і руда борода, і все тіло у малюнках, а це дуже погана прикмета. Нехай він краще лишиться при човні у таємній пристані. Князь би це сам сказав, але він не хоче ображати своїх славних гостей забороною при всіх людях. Дядько Півень передав їхні слова Варягові. Варяг ні рисою не змінився.
- Іди, пес війни! Іди швидко - чорні люди перемінливі. Іди швидко і нехай удача назад тобі прибуде! Іди, лайман!
Дядько Півень на «пса» не образився, бо Варяг зовсім не образливо назвав його, а з якоюсь навіть повагою.
Вони й лишились удвох із Варягом у хитрій гавані. Вище гирла, але де річка була ще глибока, люди тамтешні прокопали добрячий канал до старого русла. І над старим руслом, і над каналом росли здоровенні дерева. Їхні стовбури пообплітали всякі рослини повзучі. Але найбільше пагони колючої ожини з превеликими синіми ягодами. Може, разів у три більшими, ніж біля Півникового села.
З великою обережністю мандрівці і місцеві чоловіки завели туди крутогрудий дракар. У цій схованці було набагато сухіше, ніж би здавалось. То й комарів було не так вже й багато. Бо й вода через канал і арик пробігала досить добре, хоча й не так прудко, як в головному руслі.
Перш за все Варяг виліз на сухий схил за старицею і нарвав якоїсь колючки сиво-зеленої. Запарив у казанку і дав пити Півникові. Гірке та бридке було пійло, а проте ввечері Півник вже міг поїсти вареного вівсяного толокна, що Варяг назвав його «путря». Вночі Варяг вийшов із смолоскипом і остями. Зварив юшку з дивних сріблястих головатих рибинок. Смак видався Півникові надзвичайно тонким і з найтоншим ароматом.
- Що це, мій господине? Так смачно!
- О! Славний ромейський риба-кефалус. І ще дрібний річковий рибка-бичок! І ще трохи морська вода і дві більше вода джерельна. Але це не більший смак. Скоро піде грецька риба ставрида на зимівлю берег Синопа. Будем ловити голі гачки! Наживка не єсть потрібна!
- Правда?
- Я - вікінг. Мені не можна брехати друзям. Війна - брехати можна!
Варяг не брехав. За чотири дні він із старого попсованого стовбура зробив човна. В таких великих видовбаних липових стовбурах чавили виноград на сусло. Але чогось велетенський липовий стовбур тутешні люди подовбали та й кинули. Ну а Варяг викінчив для своєї потреби. На липовій довбанці вони удвох із хлопчиком вийшли по ставриду в море. Опускали линви з важкими кам’яними грузилами глибоко у воду. Коли Варяг командував - щосили смикали і тягли вгору. Знов смикали і тягли вгору. І так, поки не витягали снасть зовсім. На линвах було багато повідців. У Варяга на кожному гачку тріпотіла синьоспинна лискуча рибинка! У Півника рівно половина гачків лишалась порожньою. Півнику те було дуже прикро. Та коли, врешті, і в нього на всіх гачках затріпотіли ставридки, засяяли у золотавих променях сонця, він не стримався.
- Як хвіст павича Таронового! - та й заходився зривати полов. Варяг зняв по одній ставридку за ставридкою, і тільки тоді спитав, не дивлячись на хлопчика.
- Тебе Тарон до Спіро водив? Родзинка пригощав?
- Ні! Тільки обіцяв.
- А ти йому що обіцяти?
- Привезти тутешніх лісових горіхів.
- Ти Тарон розказати наш шлях?
- Ні. Я сказав, що мені дядько заборонив. І він перестав випитувати… Тільки… певно я десь обмовився, бо він зрозумів, що ми пливемо в Обези…
- Добре, тільки скажи самий початок Тарона і до кінець.
Поки Варяг веслував до берега, Півник все й розповів, як було.
- Добре! Цікавий казка. Ти молодець - тепер слово дав - діло зроби. Найкращий горіх у добрий кошик. Нехай Тарон власні очі дивиться - ти вірний слову!
Півникові стало зразу легше, бо соромно було з усієї історії. Та й мулько на душі, що тоді Тарону про Обези промовився, а зараз про павича ляпнув. Але добре, що Варяг ані скривився, ані дорікав, ані кепкував. Хоч і просторіка, та як все розуміє!
Тільки от їжу він собі готував не по-людськи! Півникові засмажив ставридок на решітці. Коли Півник наївся досхочу, він послав його в селище по молоко. Півник приніс великий глек. Ледь-но притяг. Тоді Варяг влив молоко в казан, додав води, засипав попатраних рибок та ще й накришив туди дикого часнику. Поки варилась молочна юшка з рибою, Варяг тільки очі мружив та ніздрі роздував. І сам виїв усю юшку! До кісточки, до плавця обсмоктав рибок, попідберав кожний шматочок, кожну дрібочку часника. А тоді, напівзомлілий, спершись об стовбур, возлежав біля тахнучого багаття і щось солодко мугикав.
- Що ти співаєш?
- Я теж малим жив… Ця пісня моя молочна, цицькова, мама. Вона пісню колискову співала… Я теж малим жив…
І ще дивувало Півника - коли він приносив із селища глек вина, Варяг не пив його, тільки куштував, а тоді виливав у велику корчагу для води.
Як і на морі, кожен день тричі, а вночі, після других півнів, Варяг споглядав небо, зорі, сонце і місяць. Одного разу Півник, який прокинувся разом із Варягом, спитав:
- Мій господине! Тобі не набридло кожен день все споглядати небо?
Вперше Варяг розсердився, став червоний лицем. Певно від люті заговорив правильно:
- Дурень малий! Я учень Зоряного Одді, найбільшого волхва. Він живе на таємному острові. Йому пілоти привозять новини про землі і зорі. Бо над кожною землею є своя зоря. І можна тоді взнати по зорях, куди плисти. По небу взнають погоду. Погода більше вбиває людей, ніж походи. Ніколи більше не говори мені дурного.
Взяв малого за плечі і страшно впірився у хлопчикові очі своїми чорними цятками на білих більмах .
- Іди князь обезів і покажи на пальцях: сім день буде сніг, буря, дощ. Через гора. Потім буде буря через море. За два день. Бігай!
Малий побіг по пересихаючому руслу однієї з трьох річечок, що вливалась до стариці. Стрибав з одного плаского каменя на інший. І тоді в ковбанях у кришталевій воді скидались рибки. Часом і на сухе вистрибували і там тріпотіли, миттю обсихаючи на розпеченій жорстві. Зразу ж з’являлись ворони і хапали здобич. Малий підбігав до княжої садиби. І навіть коли був за кілька сот кроків до неї, то не бачив її. Просто на пагорбі велетенська купа височенних дерев. Ніби маленька діброва. Тільки в ту діброву з усіх боків поспішали зігнуті люди. Вони йшли мовчки. Бо велетенські корзини на спинах просто вдавлювали їх у кам’янисті стежки. З-за дерев долинала якась музика. Чи люди такі голоси мали, чи три гудки за одним вели мелодію. Мелодія мовби кликала злетіти до тих далеких блакитних верхів, що коливались у запиналі спекотної юги.