Скільки було цих танців? Нестерпна безліч! І як довго мучився Перфецький, топлячи біду в пляшці з бальзамом? Тисячу років!
Але кінець його гризоті й тоді не настав, бо раптом пронизливий Даппертутто задеренчав у мікрофон:
— А тепер, мої славетні, танґо! Танґо Мавропуле!
Вогнем пролетів над залою червоний у своєму піджаці волохань і схопив Аду, як соломинку, в кільце своїх лабет. І почалося танґо — ніби й не танґо, а просто ніж у серце Перфецькому, і вихиляси, і притискаси, і вічно він їй щось на вухо наслинював, а вона лише голову відкидала і сміялась, а Даппертутто верещав «краща пара, краща пара!», а це поєднання ядучо-червоного і темно-зеленого було таким же диким і непристойним, як і краватка в Мавропуле, і під оплески всього звіринця, що аж кип’ятком люрав, обидвоє витанцювали геть із зали і зникли десь у загачених піском та битою цеглою коридорах, де потоки дощової води бігли зі стелі.
— Отак-то, — сказав Перфецькому чорний віслюк, а точніше вже не віслюк, бо швидше гардеробний китаєць, котрий наминав паличками спаґетті, однак уже через мить був він ніякий не китаєць, а просто великий зозулястий півень у таких же точнісінько окулярах, що й Перфецький.
— Хоч ти помовч! — ударив Стас кулаком по столі, і півень злетів аж під стелю, сполохано тріпочучи крилами, та так під стелею і лишився, перетворений на семилампову старовинну люстру з оленячими рогами.
І хляпнувши як слід із бездонної своєї пляшки, Стас урешті підвівся і твердо вирішив, що пора…
У коридорах і справді було повно вапна, сірки та битої цегли, і потоки дощівки летіли згори, і Перфецький ступав просто в калюжі і боляче вдарявся об якісь чудернацькі скрині, понаставлювані всюди й позакривані, об якісь незґрабні валізи допотопних часів і труноподібні ящики. В кожні двері зазирав він, але ніде нікого не було, і тільки часом котрась із гостес рвучко обганяла його з криками «Холодний компрес для барона Казаллеґри!», «Гаряча камфора для синьйора Леонардо!» або «Киснева подушка для пана президента!». Вони зіштовхували Перфецького з дороги, щоб не заважав, і йому щоразу доводилося хапатися руками за мокрі стіни, за павутиння, за ніщо.
«А якщо вона зараз там, біля нього?» — подумав Стас і вирішив бігти за наступною гостесою, щоби потрапити туди, де, можливо, рятували життя не по літах перетанцьованому докторові танатології. Однак лише він це надумав, як усі коридорні дівчата позникали, ніхто вже нікуди не біг, і зі злості Перфецький аж присів на одну з дерев’яних коробок. Тої ж миті зсередини почувся стукіт і якийсь паскудний голос прогугнявив:
— Ану пішов звідси!
Стах тільки плюнув і рушив далі…
Минула добра година його ненастанних блукань безконечними коридорами і поверхами, аж урешті йому почулося надто знайоме гоготання. Він шарпнувся на звук і невдовзі побачив цілу зграю гостес, які жваво щебечучи і посміхаючись, вишикувалися в чергу перед дверима, з-за яких і долітав почутий Стахом характерний Мавропулів клич.
— Що він там робить? — запитав Перфецький у дівчат, ледь перевівши подих.
— Запліднює, — гордо відповіли дівчата.
— Кого?! — зірвався на крик Станіслав, бо йому під той настрій здавалося, що в усьому світі є лиш один об’єкт для запліднення.
— Будь-кого, — сказали гостеси. — Всіх нас.
Тут саме відчинилися двері й зі словами «хто далі?» вийшла весела красуня, на ходу підтягаючи панчоху і застібаючи замок на вузькій спідниці. Поки вона виходила, розминаючись у дверях із наступною, Перфецький устиг розгледіти велике ліжко і голову бика, що вдоволено сопіла на ньому і навіть, здалося Перфецькому, підморгувала до нього. Решта тіла перебувала під ковдрою, тож важко було сказати, чи й воно теж було бичим.
— То це воно тут гогоче? — запитав Перфецький облизуючи пересохлі губи.
— Не воно, а він, — виправили його дівчата. — Красунчик наш!
— А де Мавропуле? — зрадив себе Стах.
— Та десь, — сказала найглузливіша з гостес, і всі вони ще довго сміялися Перфецькому вслід…
Ревнощі, люті несамовиті ревнощі гнали Перфецького все далі і далі. Де вона? Хто з нею? Ніч минала, громові розряди стрясали землею і морем, аж будинок ходив ходором і, здавалося, щохвилини міг розвалитися. Зненацька Стах побачив у кінці ще одного коридора постать, яка з не меншою рішучістю кинулась йому назустріч. Він уже наготувався вдарити напасника ногою, чи, краще, ребром долоні, але тут, на щастя, зрозумів, що то він сам, відбитий у дзеркалі.
— А ти що тут робиш? — запитав Перфецький і криво всміхнувся.