— Те саме, що й ти, — відповіло йому віддзеркалення і зняло окуляри, сліпувато мружачись.
Стах намацав собі перенісся. Окуляри були на місці.
— То, може, ти десь бачив її? — ткнув пальцем у груди відображенню.
— їй немає до нас діла, старий, — почув відповідь із дзеркала. — Всі вони курви! Запам’ятай: так було, є і буде. Вони зраджують завжди і повсюдно. Наші дурні серця — то лише предмет забави для них. їх треба дерти, дерти і забувати, і йти далі!..
— Котра година? — чомусь запитав Стас.
Відображення глянуло на годинника і сказало:
— Чверть на першу. Настало десяте березня, старий.
— З днем народження, — сказав Стас і простягнув недопиту пляшку.
Однак не зміг пробитися туди, в задзеркалля, за гладку і холодну поверхню.
Потім були все нові випробування: прогнила балка, що падала звідкись на Стахову голову; калюжа крові, з якої хлебтало п’ятеро щурів; встекло запінений чорний ротвейлер, що рвався з ланцюга, припнутий до велетенської корабельної скрині; сполохана зграя кажанів. Але ніщо не могло зупинити Перфецького.
Не залишай мене з іншими. Не втрачай мене. Так говорила Ада. І він кружляв щоразу новими закамарками цього дивного приміщення, в якому діялося щось надто паскудне.
І розпач його був такий лютий, що він ухопив маленький уламок цеглини і видряпав на стіні здоровенними літерами: АДО Я МАЮ ВЖЕ ЦЬОГО ПО ВУХА МЕНЕ ДІСТАЛИ ДОСИТЬ З МЕНЕ!
Але все одно продовжував її шукати.
«А якщо вона вже повернулася до зали і тепер знову танцює з кимось?» — ні з того ні з сього спало йому на думку. Тож він метнувся назад, однак за декілька хвилин зрозумів, що ніякої зали йому вже не знайти нині — всі коридори закінчувалися глухо і, кидаючи собою то в один бік, то в другий, Стах щоразу повертався до місця, де залишив на стіні свій розпачливий апель. Від такої безвиході мусив знову прикластися до рідної пляшки, аж тут почув арфу. її звуки, вилаштовані в цілком гармонійний ряд, ніяк не належали до загальної й повсюдної какофонії. Перфецький рушив на них, як на світло, звуки були вже зовсім поруч, і він пришвидшив ходу, коли раптом відчув, як провалюється кудись не знати куди, а за мить уже борсався всередині наповненого водою скляного простору, якогось акваріюму, де повз нього пропливали всілякі барвисті рибини з чорними плямами на жовтих плавниках або навпаки. Велика голова з бородою й залисинами схилилася над ним і зловтішно вишкірилася. Перфецький хотів заховатися від неї в одну з мушель на піщаному дні, але тут поруч із головою виросли ще й руки, дві несамовито великі п’ятірні, й вони почали розгойдувати акваріюм на всі боки, від чого зчинилося страшне хвилювання, Перфецьким та іншими рибами кидало від стіни до стіни, голова тішилася і реготала, а потім акваріюм вислизнув голові з рук, Стахові потемніло в очах, він ще раз відчув, як падає, як розбивається скло, як разом із водами, рослинами та мушлями він покидає самого себе.
Він отямився на зимному цементі підлоги.
Над ним лунала арфа, й коли він, постогнуючи від болю, розплющив очі, то побачив чорну мавпу, яка досить вправно перебирала струни і при цьому ввесь час моргала до нього.
«Ще одна моргуха», — подумав Перфецький, підвівшися на ноги і повільно обтріпуючись від водоростей та мокрого піску.
— Привіт, — мовила мавпа людським голосом, від чого Стах шалено подивувався.
— Чао, — відповів нарешті й тієї ж миті впізнав її — за виразом лиця, за способом гри, ще за якимись, інтимнішими, подробицями — її, цю жінку, яка була на шістнадцять років старшою від нього і колись дуже давно, майже в дитинстві, запросила його до себе відразу по закінченні репетиції і провела до свого таємного саду, де він зазнав урагану ставання мужчиною.
— Окуляри не розбив? — запитала арфістка.
— Здається, ні, — Перфецький торкнувся перенісся. — На місці. А як ви… як ти тут опинилася?
— Добрий вечір! — відповіла мавпа й на мить не припиняючи гри. — Ти завжди таке дурне питаєш?
— Ні, не завжди, — винувато заперечив Стах.
— То спитай щось мудріше.
— Ти… ви знаєте цей будинок?
— З новим роком! — сказала на це жінка, і Стах ще більше впізнав її. — Це ти вважаєш мудрішим?
— Ну, тоді скажи мені, чи то пак, скажіть мені — забув, як я до тебе, ну, до вас звертався…
— А ти ніяк не звертався. Лише цокотів зубами, худенький такий, — нагадала йому мавпа.
— Можливо, — кивнув Стас, — але скажіть мені, як відшукати велику залу, де всі танцюють і п’ють…
— Здрасьтє! — перебила його арфістка. — Ну навіщо тобі, скажи, будь ласка, та зала, коли її там немає?