— Кого її? — не зрозумів Перфецький.
— Ну цієї, твоєї…
— І ти знаєш, де вона?
— А то нє, — сказала мавпа і таємниче замовкла, цілком віддавшися музиці.
— То, може, скажеш мені? — закипав Стас, нишпорячи по всіх кишенях у марних пошуках, здається, втраченої пляшки.
— А що мені за це буде? — кокетнула жіночка.
— Мільйон лір, — поліз Перфецький за довгастим конвертом.
— Качумай, чувак! — сказала на це арфістка. — На фіг мені твої ліри?
— Ну, тоді я не знаю, що ще можу для тебе зробити, — пролепетав Стас, із жахом помисливши, що зараз, певно, доведеться її дерти.
— А ти поцьомай мене, — нарешті висловила мавпуля своє заповітне бажання. — Тільки не сюди, і не сюди. А знаєш куди? В дупу!
— Пані, пробачте, я, мабуть, як вам це сказати… — м’явся Перфецький, уявивши червону мавп’ячу задницю і почувши себе так млосно, ніби йому знову шістнадцять і вдвічі старша мадам запрошує його на чай після репетиції.
— Що, не хочеш? — вдавано засумувала мавпа. — Ти ж так її любив колись і навіть називав своєю найсолодшою динькою… Соромітник!..
— Не пригадую, — потер чоло Перфецький. — Може, то хтось інший так називав?
— Ну, як собі знаєш, — образилася мавпа і всім виглядом рішуче показала, що розмову закінчено.
За стінами все ще гриміло, буря не вщухала ні на мить, у лунких коридорах свистав і підвивав вітрисько.
— Давай, — зітхнув Стас, і арфа перестала грати.
Він заплющив очі і наткнувся губами на щось холодно-металеве. То була клямка з якихось, раніше ним не бачених, дверей. Від дотику його губів двері ледь прочинилися. Перфецький підвівся з колін, але до кімнати, що привідкрилася за дверима, не ввійшов. Йому і так було все видно, хоч у кімнаті й горіло всього декілька свічок і панувала густа напівтемрява.
Посередині кімнати стояла на чотирьох ніжках старезна чавунна ванна, закіптюжена й облуплена. Вочевидь, мала виконувати функції ложа, бо саме в ній возлягав жовтаво-блідий Казаллеґра. Поруч із ванною припав на одне коліно спітнілий Мавропуле. Рука президента завмерла на його циганській буйній голові, схиленій наче перед прапором. Обидві дівчини — Лючія й Кончіта стояли в головах і ногах ванни у позах плакальниць. Крім них, у кімнаті була ще одна особа — хтось обернутий лицем до стіни, якась жінка в темно-зеленій сукні, перед нею був розкритий грубезний півфоліянт, з якого вона щось монотонно читала впівголоса, в’язкою, цілком невідомою мовою, можливо, койне.
— І тоді настає час, — казав старигань, ледь ворушачи сірими тонкими вустами.
— і тоді настає час, — повторював за ним Мавропуле.
— і приходить інший волею мого Пана…
— І приходжу я волею мого Пана…
— і ти не віриш і кажеш до свого Пана…
— … до свого Пана…
— Пане мій, не набувся я ще на світі, не натішився…
— … не надувся я ще на світі, не напишнився…
— Тебе, мій Пане, не наславився, не нарухався, не нажився…
— …не набавився, не нанюхався, не напився…
— і п’ять тисяч весен чесно служив Тобі, а не наслужився.
— …і п’ять тисяч весен підло служив Тобі, щоб Ти сказився.
— і я питаю, мій Пане, в Тебе: «Чому сьогодні?»
— і я питаю, мій Пане, в Тебе: «Хіба не сьогодні?»
— і чую Тебе в животі своєму, як кажеш: «Таки сьогодні!»
— і чую Тебе в животі своєму, як кажеш: «Таки сьогодні!»
— Бо настав час і прийшла ніч і прийшов той…
— Бо настав час і прийшла ніч і прийшов я…
— Кому силу Мою і красу Мою і чари Мої віддаєш…
— Кому силу Його і красу Його і чари Його віддаєш…
— А тебе Я візьму до Себе на вічне розкошування в саду!
— А тебе Я візьму до Себе на вічне тортурування в аду!
— Так тому й бути…
— Так тому й бути…
— Так тому й стати…
— Так тому й стати…
— А якщо не бути й не стати, то нічому не бути й не стати!
— А якщо не бути й не стати, то Я тобі дам!
І по закінченні цих слів, що від них у Перфецького аж подих забило, старий вимовив ще якесь заклинання, і мурмотів їх слідом за ним Мавропуле, піт з якого котився ріками вавилонськими, так що ядучий піджак зробився темно-вишневим, і громи розколювали небо десь за стінами, а сині струми блискали рукою вмираючого і тріщали в дикому волоссі його наступника, і все це булькало незнаною мовою, а, може, й різними незнаними мовами, бо Перфецький не знав жодної мови, а знав тільки слова…
І тоді ванна зі старечим тілом здійнялася аж під стелю і закружляла кімнатою, і всі, навіть жінка в зеленому, звели погляди на неї, ніби на образ вищого свого володаря, й на мить опинився в ній не сивезний дідула, який щойно тарабарщиною заклинав, а лев з крилами, і його можна було би за того самого, священного, лева повважати, якби не малесенькі ріжки, що вибивалися з-під ясної гриви; але все тривало тільки мить, бо вибухнула ванна разом із левом сліпучим вибухом, і жовтого диму було багато, і смороду, та знов лише на мить, бо залишилося після вибуху тільки яйце, що впало з-під стелі на підлогу, але не розбилося, бо таки було тверде, і розбитись йому не дано було, бо таке воно мало призначення.