Яйце собі котилось, а Мавропуле вже підводився з коліна. І піймавши яйце, проковтнув його. Тої ж миті постав на його місці великий вогняний стовп, і несамовитий регіт, і жар, а Лючія з Кончітою звинно затанцювали навколо нього. Тільки пані в темно-зеленому й далі стояла обличчям до книги, з якої щось таємне вголос вичитувала…
По гнилих дошках, по калюжах, по уламках акваріюмів, по слизьких і кручених сходах, по мисках і відрах з дощівкою, по свічниках і лампадах, по всьому, що траплялося під ноги, гнав Перфецький куди очі бачать, хоч нічого очі не бачили. Якісь воронячі гнізда сипались на нього зі стелі, якісь мишачі лапи і слимаки падали за комір, і всюди був пісок, гіпс, цемент, і шмаття шпалер, і валізи, й коробки, і труни…
— Сталося, збулося, звершилося! — скреготів у мікрофон Даппертутто.
Усі привітали це повідомлення оплесками. Тільки Ада, королева прийняття, в темно-зеленій сукні з брошкою-жабкою (жабкою Брошкою), незрушно стояла перед розкритою книгою, грубезним напівфоліянтом.
— Мої славетні! — продовжував нічну акцію секретар. — Мої велеславні! Наша забава триває, хоч до світанку вже ой як недалеко. Але що нам ці світанки земні — найголовніше поки що перед нами! Як настрій, мої знамениті?
Усі заревіли й затупали з таким рвійним схваленням, що Даппертутто аж розцвів, ніби потворне карликове дерево.
— Настає мить остаточної винагороди, — заговорив по хвилині, коли юрба затихла. — Ви пам’ятаєте, що фундацією обіцяно вам значно більші блага, ніж вечеря, до речі, щасливо вами зжерта, і гонорари, які вам покладено до кишень. Але що, що це таке? Чого вам найбільше хочеться?
У відповідь залунало безліч відповідей, серед яких вдалося розчути щось про автомобілі, нафтові акції, літаки та нерухомість бо в кожного було своє інакше заповітне бажання.
— Ні! — заперечив Даппертутто, стрясаючи головою. — Ні! Не те ви сьогодні отримаєте, а щось набагато вище, цінніше і незрівнянніше. Але що це таке? Що є для вас най, най, найбажанішим?
Цього разу відповідей надійшло вже менше, та все ж дехто наважився припустити вголос найсокровенніше:
— Заміна статевих залоз!
— Міжпланетний секс!
— Продовження віку!
— Життя на островах!
— Вічне блаженство!
— Ви майже вгадали, мої солодкі, ви майже вгадали! Ще трохи — і ви скинете з себе назавше тягар неможливого! Мисліть розкутіше, легше, вільніше — запам’ятайте: неможливого немає! Нині дарується все! Ще трохи — і ми почуємо це слово, ми осягнемо неосяжне, ми досягнемо недосяжне, цю затаєну ідею фікс, якої ви ще, можливо, соромитеся, а проте дуже, дуже цього хочете, у снах, у підкірці, у прозріннях ви бачите це…
— Безсмертя, — пожартував Перфецький, і всі озирнулися на нього.
— Так, так, чорт забирай! — підстрибнув Даппертутто. — Так! Хто сказав це слово? Хто першим його вимовив? Де він? Покажіть мені цього жартівника!
Щонайменше п’ять десятків людей закричали наввипередки:
— Я! Я це сказав!
Після чого почалися вже такі шалені радощі, такі вже котячі любощі, таке буяння темпераментів, що секретареві довелося нестерпно довго цілу кумпанійку приборкувати й заспокоювати, насправді ще більше роз’ятрюючи її.
— Так! Так! Безсмертя! Вічність! Всесвіт! — кричав він раз у раз, метляючи хвостом і бігаючи вперед-назад по залі.
Та все ж і цей шквал мусив закінчитись, і запала врешті тиша. Усім бо надто хотілося знати, що буде далі, яку ще гру з ними сьогодні зіграють.
— Проте для безсмертя, мої імениті, — інтригував Даппертутто, — для безсмертя треба кожному з вас дещо таке в собі поправити. Бо його, безсмертя, гідний лиш той, хто став самим собою, інакше — зась! Адже ви — це поки що не ви, мої дорогі! Адже зараз ви ще не є собою! Ви зараз — ніщо, тьху, порожнеча, інтелектуали! Я бажаю вам стати собою! Справжніми! Іншими! Незрівнянними!
— Але як? — в один спраглий голос заревіли гості дому Фарфарелльо.
— Маґічна книга! — знову перекричав їх секретар. — Маґічна книга в руках нашої королеви Ади! Маґічна книга, якій чотириста років! Чотириста разів по чотириста років! Вона розсудить кожного і перемінить для безсмертя!