Після того, як надцята буря волань і захоплень ущухла, Даппертутто знову взяв мікрофонного змія до рук. Говорив тепер без знаків оклику, спокійно і конкретно — як інструктор альпіністів перед сходженням на особливо видатний стрімчак:
— Процедура буде простою. Кожен з вас, хто погоджується на безсмертя, а інших, я сподіваюся, тут нема, по черзі підходить до книги і називає тільки два числа: перше з них означає сторінку з кінця, а друге — рядок знизу. Сторінок у цій книзі одна тисяча сто одинадцять, а рядків на кожній сторінці сорок, себто безліч. Ви називаєте два числа, тільки два числа, без зайвих балачок, — і пані Ада прочитує вголос загадане вами місце, і тоді, якщо ви того варті, ви перетворитесь для життя нового, для життя вічного згідно з написаним і прочитаним!
І треба було бачити, як ринули всі гості туди, до Ади, до її королівського підвищення, як почали затято гризтися за місце в черзі, як терлися ліктями, плечима і животами!.. (Хоч усіх випередила стрімка Шалайзер у капелюсі набакир).
Лише Перфецький, печальний у своїх окулярах, не біг нікуди. Не прагнув безсмертя, чи що?
Між п’ятою і шостою ранку розчахнулись віконниці, і разом з вихором, що закрутився по залі, виріс на підвіконні вогняний стовп, усередині якого стояв червоно-ядучий Мавропуле, що супроводжуваний був двома малими кометами і шлейфом розжарених газів, і першу з комет звали Лючією, а другу Кончітою. І закричав Мавропуле аж із черева свого:
— Я — великий дух Бахафу! Я прийшов покликати вас. Ходіть за мною у вічно квітучі сади нашого з вами володаря й повелителя!
— Станьтеся! — ревнув зі свого мікрофона лукавого Даппертутто.
— Станьтеся! — проспівали слідом за ним сласно-млосні голоси, ім’я яким леґіон.
— Станьмося! — зажадали гості.
І понеслися з вікон у буряне передсвітанне небо, одне за одним, одне перед одним, одне поперед одного, проваджені вогняним чаклуном із двома прибічними кометами. Але не Лайза Шейла вже була серед них, а змієтіла крилата ламія, суккуб на ймення Ліліт, і було їй так добре, і не самозваний Альборак Джабраїлі вилетів у безкрай слідом за нею, а джинн без імені, що вкрав було у пророка його крилатого огира і привласнив було собі його ім’я, однак волею Аллаха був його все ж позбавлений, а названий кінь повернутий до золотих стаєнь на сьомому небі; але й це було добре безіменному джиннові, бо став самим собою, і не Джон Пол Ощирко злинав у холодні висоти по бездонно синю іншу траву, а дух африканського лісу Дада, присутній у кожній рослині, у кожній квітці та тичинці, в кожній пилинці, а потім забутий, проте нині знову з небуття вистеблуваний, себто воскреслий — земляний, трав’яний, листяний дух, і було йому добре. І, звичайно ж, не Ґастон Дежавю, знавець Хореографії, увірвався в Океан Повітря слідом за спасенними, а знову ж таки крилатий — бо всі вони були крилатими — Маркіз Жаб, тонконогий скрекотун, великий прихильник чорних мес і суботніх ігрищ на потойбічних мочарах; і так було добре.
А за ними — ще тьма-теменна інших гостей: але не акторів і не міністрів, і не модельок, і не банкірів, а все переважно лемурів та єхиден та сирен та восьмиоких драконів та мантікор з ляцертінами…
І вся довжелезна кавалькада виблимувала примарно і пирхала навсібіч димами, і стріляла газами, й гуділа, й дудніла, і ревіла, і врешті, о чверть на сьому земного венеційського ранку, за мить до першого денного спалаху, пропала в темнотах між невідомими сузір’ями.
А Стах Перфецький опинився у книзі, ні, у Книзі, в її саду, серед кущів і квіття старих дереворитів, серед птахів і бджіл грецького письма, серед мови койне, серед захоплюючих історій, серед запахів — старого паперу, вина, шрифтів, акварелей, золотих тиснень. Сад був задушливим і тьмяним, а трава в ньому сягала Стахові до пояса й вище, і всюди сичали змії. Він уже майже наздогнав її — бо був певен, що то Вона, хоч і бачив лише зі спини, — він біг за Нею вже давно, та все не міг наздогнати, трава дедалі вищала, сичання — голоснішало, пахло плодами всіх дерев, зображених на сторінці, отже, він таки наздоганяв її, щоб тільки спитати, та не дізнатися, щоб тільки глянути, та не побачити, щоб тільки руку простягнути, та не торкнутися, і він уже простягував руку з безмежно довгими пальцями, коли зненацька почув, що його кличуть, що його ненастанно кличе голос інший, голос Адин, що його ім’я вимовлено вже десятки, а, може, й сотні разів, і коли це нарешті дійшло до нього, то він зупинився, то все зупинилося, і щойно розгорнутий сад згорнувся у безконечно малу нікчемну крапку, останню крапку в кінці останнього речення вже неіснуючої Книги, ні, книги, бо знову і знову пробивалося до нього звідкись іззовні одним єдине слово: «Станіславе!»