z) І тут на мене знову найшов такий розпач, така нестерпна млість оповила з ніг до голови, що я собі подумала: більше тобі, дєвушка, не дихати. Проте нам залишалося ще близько шістнадцяти годин бути разом. А якщо перевести це у хвилини, то ще довше. І я подумала, що ми мусимо, мусимо прожити їх якнайкраще, якнайтісніше, дати одне одному стільки тепла, скільки в нашій змозі, а це страшенно багато. І я закреслюю раз і назавше це слово — Респондент (закреслено), я не виконала своєї місії, я навмисне її не виконала, бо маю досить — місій, тайн, посвят, звітів, бо відзавтра мені тим більше все одно, і я виходжу з Піраміди і з-під Монсиньйорової опіки, й — понад те — від Монсиньйора усім серцем відрікаюся.
З повагою — Нецеріна.
(27)
Пішов нарешті з життя барон Леонардо ді Казаллеґра, доктор танатології, вчений карнаваліст, вічний венецієць, невтомний шукач істини і цноти. Це сталося в ніч на 10 березня, коли над містом вирували стихії, а незримі крила могутніх демонів негоди трепетали за вікнами наших жител. Смерть була раптовою й категоричною — саме так приходить вона до найбільших серед великих.
Слово честі, не віриться. Не віриться, що Леонардо ді Казаллеґра вже не з нами. Тяжко уявити собі це місто без нього. Здавалося, він жив у ньому завжди. Здавалося, він є його паном, фантомом і чоловіком. То був найвірніший зі шлюбів, які коли-небудь і де-небудь вдавалося бачити — шлюб його з Венецією.
Глибоко символічне те, що Леонардо ді Казаллеґра пішов у розпалі ним же здійснюваного та пущеного в дію семінару про наше місто. Втіливши одну з найґрандіозніших своїх ідей, він, певно, був цілком щасливим і з легкою душею ступив у потоки іншої музики, як це буває з людьми, котрі до кінця виконують своє земне накреслення.
Учений не заповів ховати його в землю. Такому, як він, — плинному, мінливому і різному — глибоко осоружна була ідея звичайного, та навіть і тривіяльного лежання в землі. Сьогодні ми вчинимо так, як він велів, і порох його буде розвіяно з літака над лаґуною.
Пам’ять про нього залишається з нами. Вічна пам’ять про вічного венеційця.
Фундація «La Morte di Venezia»
З 6 по 10 березня 1993 р. в місті Венеції відбувався міжнародний семінар «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?». У ньому взяло участь близько 330 учасників, серед яких було 7 основних доповідачів із більш як 8 країн світу.
Учасники та гості семінару зібралися в столиці карнавалів у перші дні великого посту з єдиною спільною метою: висловити востаннє свої припущення про дальші можливості людства залишатися, бути і ставати самим собою. Будь-які посильні міркування на цю тему видаються нам особливо актуальними саме сьогодні, в час наближення до певної хронологічної межі, за якою зловісна невідомість.
Під час роботи семінару було:
— заслухано 7 основних доповідей загальною тривалістю звучання шістнадцять з половиною або й більше годин;
— враховано 1213 виступів у дискусіях та інших реплік — як безпосередньо дотичних до теми семінару, так і цілком далеких від неї, а навіть недоречних;
— випробувано бл. 14537 герметичних метафор, риторичних фігур, загострених парадоксів, прозорих алюзій, таємних цитат, інших засобів чорного гумору та національних страв;
— випущено в культурологічний обіг понад 817 оригінальних ідей;
— випито вражаючу кількість білих і кольорових рідин, насамперед виноградного, злакового та кров’яного походження.
Учасники та гості семінару прийшли до таких найголовніших спільних висновків.
І. Місто Венеція (разом із передмістями Местре та Марґерою) налічує на сьогоднішній день бл. 370 тис. мешканців.
II. На порозі нового тисячоліття шанси людства вижити, залишаючись і далі самим собою (а що це таке?), не надто великі, але вони є.
III. У зв’язку з недовиявленою причетністю миловарів та маловірів до недавньої (читай «майбутньої») спроби пересотворіння світу синдром весняно-осіннього полювання на відьом повинен бути розцінюваний як «беспредел» і негайно вилучений з усіх періодичних таблиць.