С. П. А потім ти, як правило, блюєш.
А. Ц. Це я знаю. Я питаю, що було з вами потім?
С. П. А потім, ясна річ, ми повернулися до Львова. Вона була абсолютно світською панею. Не могла без візитів. Без театрів, без нових одягів, без тонкої білизни, без ранкового какао, без поетичних вечорів і богемних ночей… Шляхтянка, що поробиш?.. Варвара Лянґишівна!..
А. Ц. І все це ти зміг їй забезпечити?
С. П. Дещо мені вдавалося. Бувало, я цілий тиждень вивантажував ночами вагони, аби купити для неї що-небудь у фарців — трусики, які їй сподобались, наприклад…
А. Ц. (Напівіронічно). Ти був рідкісним чоловіком!..
С. П. (Не помічаючи іронії). Що ти. Я дуже завинив перед нею. Занадто був перейнятий собою самим. Вірші, пиятики. Часом пропадав на довгі тижні. Потім вона не вірила. Була впевнена, що я знімаю якихось кобіт і сплю з ними. Часом я навіть кричав на неї, що це не так. Але вона все одно не вірила.
Поява кельнера з невеличким глечиком на таці. Наливає вина до Адиного келиха і при цьому невідривно дивиться їй в очі. Наповнивши келих, каже:
— Prego, signora.
А. Ц. Grazie, lei е molto gentile[74]. (Дивиться також просто в очі).
Це триває деяку хвилю, тим часом Перфецький, занурений у власне, продовжує.
С. П. Нас часто затримувала міліція. Або дружинники. їм не подобалося, що ми цілуємося в парку. Або просто лежимо одне біля одного на траві, просто лежимо. Тому ми завжди носили при собі паспорти і шлюбне свідоцтво. Що ми чоловік і жінка. Бо церковному свідоцтву вони не вірили.
Кельнер усе ж відходить, кинувши короткий погляд на Стаса.
А. Ц. Ви мали з нею дітей?
С. П. Мали мати. Шістьох, здається. Ми вигадували для них усілякі незвичайні імена. Найстарший мав називатися Аваллоном. Потім ішла дівчинка, яку звали Мармолянда. Тоді знову хлопчик — з таким довгим іменем Живіть-У-Злагоді-Та-Достатку. Після нього знову йшла дівчинка, Марійка. Ну, і так далі.
А. Ц. Вони не народилися?
С. П. Це було неможливо.
А. Ц. Я розумію. Вибач.
С. П. Ти не розумієш (п’єз мензурки, морщиться, закурює). Ти не розумієш, Адо. Вони не могли бути навіть зачатими. Її хвороба.
А. Ц. Що це було?
С. П. Одна з тих, які в нас вважаються невиліковними. Вона згасла протягом року. Спочатку я підтримував її на колесах…
А. Ц. На чому?
С. П. Ну, на пігулках. Потім довелося колоти. Шприців, як завше, не вистачало. Вона вірила, що я її врятую. Бачила такі сни, ніби я її рятую. Насправді я її погубив. Через мене все це з нею сталося.
А. Ц. Чому ти так кажеш?
С. П. Бо я забрав її з дому. Якби вона залишалась у родинному гнізді, все було б не так. Я не мав права повести її на свої горища, вона зачахла по підземеллях. Андеґраунд не для кожного. Бувають люди, що платять за нього життям.
А. Ц. Ви зверталися до лікарів?
С. П. Тільки те й робили. Знаєш, я на той час зробився трохи відомим. Мене двічі показували в телевізії. Знайшлися такі впливові симпатики, які влаштовували нам консультації в найкращих докторів. Як не дивно, їхні оцінки були одностайні: це кінець. Хоч я думаю, що тут не обійшлося без змії…
А. Ц. Без змії?
С. П. (Махнувши рукою). Не звертай уваги. Це мої глюки.
А. Ц. Ти не знаєш зі спини того типа, там, перед шинквасом ?(Показує на відбиття у дзеркалі).
С. П. Уперше бачу. А що?
А. Ц. Та нічого. Я подумала, що ти його можеш знати.
С. П. Ні, не знаю. Останніх півроку ми прожили трохи інакше. Мої благодійники придбали для нас помешкання на Сихові. Це такий зовсім паскудний район, далеко від центру, суцільна совковість, забудований жахливими коробками. Від однієї з таких мені подарували ключі. Там було цілком порожньо. Навіть кранів для води не було, лише підлога, стіни і стелі. Ми жили у спальних мішках, ніби якісь гірські мандрівники. Запрошували туди цілі компанії своїх друзів, пиячили сидячи на підлозі, потім танцювали під губну гармоніку і дримбу. Вона шалено любила танцювати, до останньої можливості. Коли вже ноги не тримали її, я брав її на руки — вона робилася дедалі легшою — і відносив на кухню, де вкладав спати. Пізніше вона не могла вже навіть ходити, а я постійно шукав для неї чогось питного, бо її мучила спрага, літо було ніби з вогню, а в помешканні води не бувало ніколи…
А. Ц. (Дивлячись на свічку). Майже догоріла.
С. П. За два місяці перед її смертю я востаннє пішов до її батьків. Мене не пустили навіть на поріг. Старий розмовляв зі мною через двері. Він сказав, щоб я забирався, бо він зараз викличе міліцаїв і мені впаяють від п’яти до восьми за спробу розбійного нападу. Я не мав сили переконувати його. По-своєму він дуже любив дочку. І тому так ненавидів мене. Боже, як шумить у голові ця пекуча штука!..