Для чого ти це зробив, запитала я, показавши на загачені двері. Щоб ВОНИ всралися, відповів я й тут же вибачився за негідне слово. Нам аби, курва, якось до ранку, бляха-муха, додав я і почав розшнуровувати черевики, хоч не йшло.
Лівий черевик йому ніяк не вдавалося скинути, я стала біля нього на коліно. Раніше я не бачила цього персня, сказала я. Він часто рятує від нещасть, пояснив я. Колись він належав моєму дідові, поштовому уряднику. Черевик урешті полетів під стіл, і він поцілував мене в чоло, як цілують сестру. Ось тобі ще один, сказала я. З днем народження. Це від мене. Він розкрив пуделко, і я побачив у ньому прегарну срібну штукенцію, перстень у вигляді риби, що замикає саму себе кільцем. Одягатимеш його в найкращі зі своїх днів, сказала я. Можливо. Я на це не знайшовся з відповіддю. Перстень і справді був занадто гарний як для такого мудака. Це я врешті і сказав.
У нас надто мало часу, нагадала я, ти не міг би роздягатися швидше. Сподіваюся, ти мені допоможеш, забаг я. Піджак полетів кудись під вікно, вранці не позбираєш, зауважила вона. Маєш рацію, погодився я, пам’ятаючи, що вранці треба діяти чітко і злагоджено. Коли я розстібнула на ньому сорочку, то побачила на грудях медальйон. Це вона, запитала я. А хто ж іще, пирхнув він, і я відчула, як у ньому все зупинилося. Я поцілувала його — розм’якло і тепло, самими губами — недалеко серця й тоді, дуже повільно і майже нечутно, обережно, як сапер, почала знімати з нього через голову той медальйон. Гадаєш, він заважатиме, ну, певна річ, так, — я не протестував, але й не помагав їй. Вона вже не тут, а ми ще живі, сказала вона, мені здається, це не має для неї значення. Якщо вона справді кохала тебе. Хочеш на неї подивитися, спитав я. Ні, твердо відмовилась я. Ну, тоді я, я сам подивлюся, відплатив він мені за зухвальство і розкрив медальйон у себе перед очима. Скільки разів не подивлюся, завжди вона інша, тисячі жінок носять на собі її відблиски, кожна щось від неї вкрала, всі на світі жінки ходять осяяні її дочасною присутністю. Я, певно, також, я щось украла, що саме, хотіла спитати я, але тут із лазнички почувся суремний прорив Різенбоккового храпу, на щастя, лише раз. Що таке, без видимого занепокоєння спитав він. Музика в трубах, відповіла вона, вічно в цих італійців проблеми з каналізацією.
Тепер ще ці твої штани, нагадала я. Так-так, штани, підтвердив він, штани — моя гордість. Я полізла рукою в його волосся, бо дуже люблю це волосся на дотик, наші губи таки зустрілися, він, як завше, зумів довести мене до шалу, однак ці штани. Вони заважали, щось треба було з ними робити. Згаси світло і лягай, сказав я, зараз я прийду. Ти ніколи не спав під балдахіном, шепотіла я, а я відповів, що навіть не лежав, хоча ні, в музеї, в музеї старожитностей, де ми кохалися кілька ночей, нас до нього впускали друзі, ми ночували в музеї, щоразу в іншому столітті, тоді ще не було кондомів, одного разу під балдахіном. Ти жорстокий, нагадала про себе я, міг би мені такого не розповідати, я п’ять днів лише й думала про те, як ми будемо вдвох під балдахіном, я була впевнена, що ти ніколи ще не спав на таких ліжках з такими жінками, але, виявляється, й тут вона мене обійшла, ця мертва пані. Що ти, що ти, заспокоював він, я все вигадав, жодного музею, точніше, був один музей, в якому я ночував, але то без неї, без Неї, й не на ліжку під балдахіном, а в саркофазі, поруч зі скелетом якоїсь князівни, я брехав, як міг, брутально захлинаючись, кудись туди, у простір кімнати, куди вона відійшла, потім був шурхіт простирадел, з-за вікон долітала тиха музика, хтось наспівував просто з ґондолі, йому підтягувало ще кілька голосів, усього їх було три, fi-da-lin, fi-da-lin…
Ще добрих чверть години він вовтузився зі штаньми, складав їх на кант, з кишень сипалися монети, цукровані горішки, в’язка якихось ключів, гральні кості, я ніяк не міг усю цю колекцію ідіота визбирати з підлоги, врешті махнув рукою на горішки, бо вони позакочувались аж під двері і, щоб їх дістати, треба було би знову розсовувати ту габаритну меблю, якою я наглухо забарикадував усе на світі. Я згашу світло, сказав я. Навіщо, спитала я з напівтемряви, адже в кімнаті горять лише три свічки. Для снайперів, запитав я. Паранойя, зітхнула я у відповідь. Він махнув рукою і врешті підійшов до ліжка, сівши в затінок балдахіна. Ліжко було широченне, але його рука дотягнулась. Я затремтіла. Для чого тобі окуляри, спитала я. Щоб тебе краще бачити, була відповідь.