Я впіймала його руку, цю віртуозну лілію, що змусила мене частіше дихати, його довгі пальці. Я вшанувала кожного з них — усіх разом і кожного по черзі, на безіменному був перстень, я відчула присмак срібла на губах, це риба, сказав він, я шарпнула його за руку, постіль зашурхотіла під ним, він виринув із кімнатного смерку просто наді мною. І, наче ляльку, почав розвивати її з безлічі простирадел, я зняла з нього окуляри і пожбурила їх кудись за спинку ліжка, за ясно-жовте запинало, що м’якими складками текло балдахінно, голосів за вікнами стало чотири, це я замовила музикантів, шепнула вона, fi-da-lin.
Я майже перестав бачити її, лише біле — шелесткі рядна, і чорне — волосся, розсипане по білому, і тепло, що звивалося в моїх руках, відповідаючи кожному доторкові то спалахом, то стогоном, то самим собою — напіввигином, напівобертом, напівпокликом. Я проходив крізь постіль, крізь це пахуче шмаття, крізь обгортки всіх на світі тканин, в які було її сповито, я вивертілася нарешті з усіх цих шат, він стримів наді мною, як велетень, завмерлий у потоці води, пісня за вікнами не мала кінця, я мліла від його величі, я розвела ноги і зімкнула руки в нього за спиною. Тоді я зрозуміла, що все це намарне, і пісня, fi-da-lin, закінчилася.
Це алкоголь, сказав я, вибач, якщо можеш. Це не алкоголь, а твоя провина, сказала я, ти чуєш себе винним перед тією, з медальйона. Можлифо, можлифо, кривлявся він, лягаючи поруч. Я хотіла, щоб ти трошки запам’ятав мене і нічого більше — я провела рукою по його волоссі. Я хотіла принести тобі якомога більше радості, вибач. Та ні, це ти вибач. З лазнички почувся сплеск. Напевно, Різенбокк. Поворухнувся уві сні. Я мав усе в дупі і саме пустився навскач за молоденькою гамадріядою з обличчям точнісінько як той шмаркатий кокетуй, що проморочив мене цілих два дні; ми бігали навколо старезної липи, і я реготав, розчепіривши себе всього.
Я стиснула губи: прокляття з цими пияками — що один, що другий. А ти, кобіто, мучся. Я лежав поруч і вдихав її гіркоту. Вибач, знову сказав я. Пусте, відповіла вона. Ти надто перевтомився у цій Венеції. Надто втомився, виправив мене він. Програма і справді була насиченою, погодився я. От бачиш, зітхнула я і повернулась на бік. Навіщо їм були такі широкі ліжка, запитав він, невже вони взувалися відразу вдесятьох. Не знаю, позіхнула я, не хочу знати. Все проти нас.
Ніч була густа і в’язка. Ми опинилися на самому дні. Темрява поглинала темряву, плоть поглинала плоть, предмети робилися і темрявою і плоттю. Я почула, як з-під вікон відпливли музиканти. Все, сказала я, завтра прийде рахунок. На добраніч. О котрій тебе розбудити, щоб ти не запізнився. Ну, добре, сказав він, хоч це нічого не означало.
Ну, добре, сказав я, вдаривши кулаком у подушку. Якщо ти так вважаєш, то так тому і бути. Я зірвався на ноги, роздираючи навсібіч ті цупкі простирадла. Я побачила, як він рушив до столу, майже навпомацки, ловлячи витягнутими вперед руками лише згустки чорного нічного повітря. Дійшовши нарешті до стола, ліг на нього грудьми, стільницю хапав руками. Що ти шукаєш, запитала я сонно. Зараз, зараз усе буде о’кей, відповідав він, дедалі голосніше тарабанячи долонями по лункому дереву, іноді натрапляючи на келих або пісковий годинник і безжально змітаючи їх на підлогу. Є, ось він, нарешті здавлено булькнув. Мені здалося, що він тримає в руці медальйон.
Я таки намацав його. Піді мною розверзалася прірва. Якщо ти так вважаєш, то так тому і бути, відлунням сиділо в мені. Але я встигла схопити його за руку, коли він уже воював із вікном, на щастя, закритим у такий старовинний спосіб, що відчиняти його треба вміючи. Я схопила його за плечі і потягла назад. Медальйон упав на підлогу. Я хотів нарешті позбутись його, говорив він, скільки можна його носити, для чого ти мене зупинила. Дурню, відповідала я, ти потім до смерті жалкував би. Я не хочу бути призвідницею. Я не хочу бути демоном твого гріха. Я не хочу бути твоїм прокляттям, Орфею. Я молола якісь несосвітенні глупства, ніби з роману для істеричних панянок, ми сиділи одне коло одного на підлозі, вона тримала мене за руки так, щоб я не наробив біди, але тут я звільнив долоні, я був вільний покласти ці долоні на неї, я взяв її пробуджені знову груди, а потім шию, плечі. Я попросила всі Сили Світу, щоб вони змилувалися над нами і дали йому міцності. Я йшов нею, мов мандрівник, усе від початку пізнаючи повільно і достеменно, я ліг у неї, ніби в струмок. Я впала навзнак, чуючи лопатками і хребтом килимовий ворс, але я не випустила його птаха, щойно такого скупого і кволого, а тепер він підводив голову і розправляв крила, тож міг полетіти від мене деінде, в інші країни, я помагала йому, чим могла, я пізнавала слово «приручити». Я обвився довкола її стегон, про які можна розповідати вічність. Я віддячила йому медом і молоком, що потекли з мене нараз. І цитриновим соком вибухнула вона. І золотим жезлом торкав він мене всюди, і там, де торкав, з мене виростала квітка, або рана, або. І кров прибувала в мені, наче весна, я більшав і тривав у безкрай. І мої губи співали йому без слів та без. І мій язик відкривав у ній найтаємніші клямки. І, хоч інші свічки вже погасли, та нам світила найкраща. Бо судилося їй освітити великим і білим спалахом що?