Найкращу із темниць. Найглибшу із глибин.
І в цій темряві, налиплій звідусіль та непролазній, я раптом побачив іще щось — воно сунуло на чотирьох: велика пласка мармиза, фавняче лице з бородою й залисинами, з посмішкою, що сиділа на ньому, як щілина для вкидання листів, — Різенбокк, він зійшов не інакше як з гобелена (попри все, я таки почула, що рипнули двері з лазнички і ахнула в передчутті), бо звідки, звідки він міг би ще зійти, як не з гобеленових лісів, де над потоками вилежувався у темній траві, аж поки ми не спокусили його збігти до нас, на нашу галявину? Я і справді прокинувся від шамотання в кімнаті, перехід зі сну до яви був миттєвий, я обтрусив зі себе піну, вода у ванні геть вихолола, я обтрусив піну і засміявся, було так, ніби мої очі засвітилися (його очі світились, а посмішка не сходила з вуст, ніби особлива прикмета злочинця), я хотів підкрастись якнайтихіше, але копита надто лунко стукали по підлозі, тому я став на коліна і рушив на чотирьох…
Ось і я, мої солодкі, вибухнув мені у вухо Різенбокк (я також це почув), ось і я, а це я, і вони вдвох зімкнулися наді мною, ще не бувало подібних пригод, о, відразу два велетні, робилося страшно і весело, вони були наді мною і піді мною, аж я не знала, хто з них де, кожен міг виринути нізвідки — скинута догори Стахова брова, розріз посмішки Різенбокка, натужне дихання, все змішалось, я ділила себе, я розпадалася між ними надвоє і поєднувала їх у собі, вони мої чудові хлопці, я так їх любила зараз, їхні тіла, хоч це в такі хвилини одне і те ж — ти сам і твоє тіло, а вони любили кожну частинку з мене і всю мене, і кожну з нас двох…
Тож коли я нарешті вибухнув і зійшов на килим ясним струменем, то був у ньому мій жах. Ніколи, ніколи, повторював я, бо ніколи. Ще вона здіймалася річковою хвилею, ще Різенбокк тяжко відсапував і вдоволено реготав у траві, залишаючи на всьому живому сліди своєї посмішки, ніби тьмяно-молочну смугу, а я вже провалювався у знесилення і тишу, ще чиїсь пальці тримав у своїх, але, можливо, й не її, а фавнові — кістляві, чіпкі, сильні, ще хтось поцілував мене у рану, але, можливо, то були й не її губи, а фавнові — сині, липкі, пропахлі вином. Аж тоді настала повна темрява.
(31)
Венеція, 11 березня, близько шостої ранку. Моє ім’я Станіслав Перфецький.
Годину тому я прокинувся в цілком іншій кімнаті. На широчезному ліжку під балдахіном. Разом з однією подружньою парою. її звати Ада Цитрина, а його Янус Марія Різенбокк. Я, здається, десь уже казав про це. Ми спали втрьох. Тяжко згадати, як до цього дійшло. Мені не хочеться, слово честі. Зрештою, це не має вже ніякого значення.
Ада лежала горілиць між нами двома. Я не зміг її розбудити. Навіщо? Так, я зрозумів: сонливість.
У неї було інше лице. Якась тінь на ньому. Тінь на всьому, в кожній заглибині, жовтизна. Тінь і сон, сон і тінь, світанкова яма, провалля.
Різенбокк. Його рука протікала під її головою і долонею сягала мене. Мого волосся. Різенбокк лежав на боці. Обличчя, навіть у сні без сорому, повернуте до Ади. Вузька посмішка. Щілина для мух.
Я: також лежав на боці. Але відвернутий від них. З ночі тривало слово: «ніколи». Де я його почув? Нема часу заглибитись. Але так воно виглядало.
Я мушу зникнути перед сьомою. Чим швидше, тим краще. На це є свої підстави.
Я не зміг її розбудити. Обережно виплутався — пожмакані, деякі навіть подерті простирадла, їх було дуже багато, вистачило б на сто лупанаріїв.
Я був, ясна річ, голий. Добрих чверть години шукав у темряві ранку свої окуляри. Далі пішло простіше. Хоча свій одяг знаходив у найнеможливіших місцях.