У своїй передмові я торкався проблеми авторства кожного із переданих мені текстів. Я писав проте, що, крім фрагментів, з авторством яких усе зрозуміло, існує незначна, але вперта кількість іншого роду кавалків, як наприклад (згідно з моєю нумерацією) 7-й, 13-й або 25-й, авторство яких належить оповідачеві, що веде мову з достеменним знанням навіть найменших дрібниць і в той же час жодним чином не виступає учасником описуваних ситуацій. Хто він, цей спостережник? Або хто вони, ці спостережники? Хто спроможний залізти в душевні глибини Перфецького або його супутниці з таким абсолютним знанням справи і в той же час залишатися зовсім невидимим?
Відповідь, на мій погляд, може бути лише одна. Але не квапмося з нею.
Я ні на мить не вірив і сьогодні не вірю в те, що Станіслав Перфецький міг накласти на себе руки. Єдиним доказом на користь цього абсурду є ним же, Перфецьким, залишені (щоб не сказати «підкинуті») документи. І який же це хисткий доказ! Я нітрохи не дивуюся венеційській поліції, що піддалася на такий трюк — ніхто з них ніколи не знав Стаха особисто, ані не брав участі в його походеньках. Але я тисячу разів дивуюся тим легковірам тут, на Україні, які, будучи свого часу близькими його знайомцями і навіть товаришами, так беззастережно прийняли цю містифікацію!
І якби тільки містифікацію! Якби про Перфецького можна було сказати лише те, що він містифікатор, то й цього було б уже достатньо, щоб раз і назавше відкинути версію самогубства. Але кожен із нас, крім того, знав його як вигадника, безконечно захопленого життям, вічного гравця, повсюдного перформенсиста, великого майстра риб’ячих вислизань зі всього, навіть із власної шкіри. Найкраще про це свого часу сказав Макс Погуляйський: «Коли від п’ятьох різних людей я чую, що кожен із п’яти вчора бачив Перфецького, але: перший клянеться, що на симфонічному концерті, другий — що на вернісажі, третій — що увесь вечір вони тільки вдвох пиячили, а останній — що саме вчора Перфецького пов’язала міліція, коли я все це чую, то впевнений, що усі п’ятеро говорили правду, адже на цьому світі існує як мінімум п’ятеро Перфецьких».
І ще одне, дуже суттєве. Усі ми знали Станіслава Перфецького до решти відданим Таємниці. Можна сказати, він був її лицарем (даруйте певну старомодність такої характеристики). Він жив таємницями і заради таємниць. Хто може похвалитися нині, що багато про нього знав?
Але того, що знали і знаємо, цілком вистачає, аби твердити: Станіслав Перфецький не зник у водах Великого Каналу вранці 11 березня 1993 року!
Задушливий вузол, що давив його в ті дні, він розрубав рішуче і легко, — своїм власним розчиненням. Одного разу він сказав мені так: «Я завжди мрію все починати спочатку. Тобі цього не зрозуміти, старий. Це несамовитий кайф: зійти з поїзда на невідомій станції і щохвилини вигадувати для себе можливості нового початку».
Здається, тепер мені вже дано це зрозуміти. Я сподіваюся.
Підтвердження моїм здогадам самі знаходили мене. Спершу Бомчик, перкусист групи «Станція Психів», розповів про те, як усміхнене лице Перфецького промайнуло в телевізійному додатку до «Плейбоя», показуваному на RTL; наш герой наминав якесь екзотичне їдло у кнайпі, що її обслуговують оголені до пояса дівчата з видатними бюстами — його зведену догори ліву брову неможливо переплутати з жодною іншою. Проте навіть не ця брова вселяє в мене упевненість, що Бомчик не помиляється, а те, що я чудово знаю прихильність Перфецького до високих жіночих грудей. На жаль, не володіючи німецькою, Бомчик нічого не міг повідомити з приводу країни, в якій означена оригінальна кнайпа знаходиться.
Далі була ще одна звістка, пов’язана з телевізією. Отець-настоятель Петро М. зауважив краєчок Стахового обличчя під час трансляції Різдвяної Служби Божої з римського собору Св. Петра. Перфецький сидів зовсім недалеко від тодішнього прем’єр-міністра Італії, серед інших почесних гостей.
Потім було ще кілька звісток, які дають змогу простежити за дальшими пересуваннями Перфецького по містах і країнах. Останнім часом наші люди все більше подорожують. Відвідання найдальших куточків Земної кулі тепер вже не є чимось недосяжним. Повернувшись додому, наші мандрівники нерідко діляться своїми спогадами про побачені і пережиті дивовижі: шестипалих людей, восьмиоких драконів, летючі автомобілі і рухомі супермаркети. З таких розповідей я й дізнався про одного вельми короткозорого акробата з Фльоренції, який з’їжджав по линві, натягнутій між вершечком дзвіниці Санта Марія дель Фйоре і лоджією одного з сусідніх будинків; про цікавого чистильника взуття з афінської площі Омонія, який упродовж кожного чищення черевиків устигав прочитати клієнтові щоразу інший вірш невідомою мовою; жінкам подобалось його шовковисте на дотик волосся; про вигадливого музику, що деякий час показувався між Айя-Софією та Блакитною мечеттю в Стамбулі; він виставляв перед собою страшенну безліч більших та менших наповнених водою слоїків і зграбними кістяними паличками вибивав на них мелодії «Турецького маршу», «Малої нічної музики», вступу до Сорокової симфонії та інших Моцартових речей; чомусь усі без винятку звертали увагу на те, що він мав срібний перстень у вигляді риби…