Принагідно прошу всіх, кому траплялися чи трапляються подібні штукарі, насамперед вуличні музиканти, запам’ятовувати все до найменших подробиць і давати мені знати.
Бо Стах Перфецький, якого майже всі на світі мають за самовбивцю-потопельника і який є справжнім автором усіх (не деяких!) фрагментів цієї книги, Стах Перфецький далі серед нас. Він живий і, я скажу більше, він повертається. Спочатку лише яко книга, ним же хитромудро мені підкинута.
Я навіть бачу, як о пів на сьому ранку, одинадцятого березня 1993 року, він завершує останні приготування, прочиняє вікно, ставить на підвіконня черевики носаками вперед (адже це не єдина пара його черевиків, Господи ж Боже мій!), на письмовому столі залишає окуляри, дивиться на себе в дзеркало, тоді одягає інші окуляри, нові, знову дивиться на себе, показує собі, дзеркалові та цілому світові язика, ще раз оглядає кімнату, диктофон ще крутиться, він тихо (безшелесно!) виходить у коридор, його кроки приглушені товстими килимами, він скрадається сходами, прослизає повз рецепцію і заснулого в ній мурина, схожого на царя Ка£пара й на Отелло водночас, мурин розплющує очі, але пізно, вже пізно, вхідні двері саме закрилися за кимось, за ким, за ним, за цим вічним утікачем, ну що, як там, Венеція чудова і рання, канали пахнуть водою, на небі розвиднілось, вітер з лагуни повний розквітлими гаями, весна тільки починається, і півжиття ще попереду…
Липень 1995р.
Ю.А
