Отже, я поласую цим містом. Я спробую прожити в ньому щось найпекучіше, найгостріше. Я знайду в ньому таке найпотаємніше місце, де мене не дістануть. Ні карабінери, ні поліція, ні сам чорт.
Але сьогодні ще рано. Сьогодні о десятій початок, знайомлення і намагання всіх усім подобатись, per favore, Perfezki[22], безумовно, треба взяти ґондолю, інакше на дідька було сюди їхати?..
Смужка сонця на меблях, на люстрах, на срібному посуді, mio caro signore, tutto е per Lei[23], починаємо традиційну венеційську виставу під назвою «Радість буття, або ж Dolce vita». До ваших послуг: плюскіт води, запах парфумів, мигдалеве печиво, каплички на палях, вірш Рільке, присвячений Ріхардові Беер-Гофманові, гостропера трава у внутрішніх двориках, наперсток смолянистої пекельної кави, вчені ерудити і книжники, перелітні жінки, що дивляться в очі, десять тисяч церков, палаців, винарень, музеїв, борделів, чотириста мостів, і з кожного вам пропонується плюнути, школи незнаних ремесел, тенори вуличних романсистів і, ясна річ, найтріюмфальніше з венеційських видовищ — повсюдне тріпотіння ніколи не сохнучої білизни!
Мені залишається бути уважним. Тобто ще раз оглянути себе в дзеркалі. Не забути підняти з підлоги Адин шалик. Нагадати собі початок 21-ї пісні Дантового «Пекла». Причинити за собою двері, замкнути їх на ключ. І, посвистуючи, рушити назустріч принадам.
(5)
Свою реляцію про день перший венеційського семінару «Післясвяточне безголів’я світу: що згодом?» зачну з вікна преслічної манастирської бібліотеки на виспі Сан Джорджо Маджоре. Власне тут, у цих навіки пропахлих вологою манускриптів та інкунабуль стінах, будуть протягом чотирьох ближчих днів виголошуватися речі, найнеобхідніші для культури й цивілізації та цілої людськости. Тим миліше, що й представник від нашої з вами гаряче любленої України також є нині тут репрезентований.
О годині десятій дня, видивляючись із вікна в ясну на рідкість перспективу Канале ді Сан Марко і П’яццетти з двома її сирійськими колюмнами, зауважую спритну і легку моторівку, котра викермовує з-поза Фондамента делля Салюте і митниці. За пару хвиль моторівка вже гонить просторим плесом Бачіно ді Сан Марко. Увесь час ближчає і, річ ясна, збільшується, аж поки не дається розрізнити в ній, попри бувалого в бувальцях упевненого стерничого, ще й постаті їздунів, яких є трьох. На передньому пляні сидить мовчазний і аж ніби закам’янілий добродій у ясно-кавовій мисливській жакеті, й чим ближче робиться від нього до Вашого спостережника, тим виразнішає на нім борода і… деякі ознаки рідіючого на голові волосся, що їх суто з делікатности маємо звичай називати «високочолістю», а про самих таких панів, носіїв згаданої високочолости, кажемо симпатизуючи «лисявий». Роблю відразу припущення, що то і є пан Перфецький, репрезентант України, якого прибуття всі тут з нетерпінням виглядаємо.
Позаду нього, стоячи на рівних, яко монумент часів клясицизму, вельми атракційна пара в ріжнобарвних плащах, до тої міри вільних, що розвіваються слідом за рухом моторівки, нічим прапори. З приємністю означую червоний і чорний кольори на незнайомій пані. Щодо постаті, досить високої, молодця в затемнених окулярах, то виношу вражіння, що мусить бути направду близький до вже згаданої сейчас пані, інакше бо той спосіб, в який тримає її за лікоть, можна було би рішуче клясифікувати яко нечемність.
Ціле тріо виглядає якнайліпше і могло би навіть слугувати взірцем для туристичної реклямки про подорожі хвилями Адріятики.
Приставши до острівної тверді просто перед головною брамою церкви Сан Джорджо так, щоби ступити на мозаїчний пляцик якраз посередині між статуями святих Юрія і Степана, вситуйованих у нішах фасади, прибульці наші відпустили з Богом керманича моторівкою і рушили правобіч до манастирських будівель. За недовгу хвилю вже вітано їх у великій галі рефектаря, званій «Ченакольо», де пишні гостеси у венеційських строях XVI віку з декотрими легковажними деталями, які зраджують їхнє, що так скажу, куртизанство, підходили своєю чергою до кожного і припроваджували далі. Серед гостес виріжнялося кількоро в доброму тілі бльондинок, а то мимоволі нагадує нам про слов’янське (праукраїнське) походження венеційської людности.
Від того моменту підходжу до новоприбулого маленького товариства і остаю поруч них до самого кінця обрад.