А які ж імениті гості снують довкола, які слави ходять отак попри нас просто! Впізнаю серед них і Жорж Занд, і Барбру Стрейзанд, і двох-трьох Аманд, і ще когось у турецьких шальварах, а рівно ж звертаю увагу на инших визначних осіб, що наш теперішній український монарх не є серед них аж так непоказний. Удається мені принагідно в Його Королівської Милості дещо запитати. От таке собі інтерв’ю-бліц.
— З якими почуттями Ви прибули до Венеції, Ваша Милосте?
— Запрошення сюди, на сей феєричний збір учених і діячів, розцінюю яко визнання, щораз то ширше, моєї держави і мого народу.
— А в який спосіб Ви, Ваша Милосте, взагалі до Венеції добулися?
— Мене доставлено спеціяльним військовим літаком еспанських збройних сил до повітряної гавані «Марко Польо». Звідтам я взяв таксівку.
— І останнє запитання, Ваша Милосте. В якому готелі мешкаєте?
— Я зупинився не в готелі, а в знайомого короля Сардинії, котрий має незлу кватиру на острові Лідо.
— Сердечно дякую, Ваша Королівська Милосте.
— Нема за що. Передайте це моїм підданим в Україні.
Рухаюся далі гінко по-репортерському, наздоганяючи пані
Аду з Перфецьким, котрі, галею «Ченакольо» плавно вихитуючись, запізнають щоразу нових і нових приятелів. А що то за старий сивий чоловік, похилий і згорблений, сидить на лаві попід стіною, а дві зґрабні гостеси-вісімнадцятки йому коліна вправними руками масують? Виглядає за віком не менше, як на столітнього, і так лагідно до всіх усмівається, аж йому слинка в устах стоїть. А це, мої кохані, щоб Ви знали, сам Мессір, сам професор ді Казаллеґра, презес означеної вище фундації.
— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.
— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.
— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції?
— без передслів’їв інтересується патріярх.
— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.
— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.
— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.
І по цих словах надовго замовкає.
— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.
— Ні. Він хоче поговорити з тобою.
— Тоді нехай говорить!
— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.
— Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської ґімназії, — знизує панич Стах плечима.
— Будь уважний, — зауважує йому Ада, зауваживши, як у старенького починають легко тремтіти вуста на знак зауваження, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталося.
— Венеція, Венеція… — сказав професор.
Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.
— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій.
«А ти вже цілком старий», — хотів на це, смію думати, відреаґувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.
— Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине. Лючіє, масуй вище! Кончіто, не захоплюйся!
І роблячи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллеґра сказав у подальшому таке (на познаку павзи користаю зі симболю (…) і подаю в перекладі пані Цитрини).
— Уперше Венецію було вражено п’ятсот років тому, коли ідіота Колюмб відкрив свою примарну Америку (…).
— Велика морська держава вмить перестала бути великою (…).
— На мапі світових подорожей і походів сталися зміни (…).
— Усе золото Старого Світу, призбиране Венецією, нічого не важило проти золота Світу Нового (…).
— Дотягнутися до берегів Америки, до цих золотих імперій Заходу, перейти Атлантику — нам було годі (…).
— До того ж, усе тяжче робилося з нашими завоюваннями в Середземних водах (…).
— Турки, еспанці. Генуя. Поширення морського розбійництва (…).
— Нас було надто мало, щоб дати собі раду (…).
— Значне погіршення навколишнього клімату: бурі, тумани, сирокко, розбиті кораблі (…).
— Затоплення цілих островів, церков, будинків, підземних ґалерей і винарень (…).
— Затоплення складів, льохів, пивниць зі скарбами і контрабандою (…).
— Хвороба, що точить камінь. Пліснява як аґресія. Забруднення неба, плями на водах, серпневий сморід завулків та музеїв. Лущення стін. Розпад краєвидів (…)