Я намацав обличчя Станіслава і поцілував його в сльозу, не в змозі й сам зупинити наростання клекоту в грудях і горлі. «Не грішника я поцілував, а доброго музику», — мовив я італійською, проте він усе одно зрозумів. Ми вихлюпнули решту вина до келихів. Наближалася північ і слід було врешті дійти до числа дванадцять. «За дванадцять святих апостолів», — зрозумів мене Станіслав, «і за дванадцять синів Якова, отже, й за дванадцять колін Ізраїлевих, — продовжив я. — За дванадцять брам і дванадцять перлин, і дванадцять підвалин, і дванадцять імен, що на тих підвалинах виписані. За шістьох святих жінок і шістьох святих чоловіків, що в сумі дає також дванадцять. За ягня святої Аґнеси. За вежу святої Ірини. За серце святої Терези. За волосся святої Марії Єгипетської. За плечі святої Катерини, за її живіт, за все її тіло. За стріли святого Еґідія. За танці святого Віта. За батоги святого Петра. За квіти святого Франциска. За спокуси святого Антонія, мого патрона і заступника. За псів святого Юра!»
Ми допили останні краплі і, спотикаючись, підтримувані один одним, рушили берегом острова назад до церкви. За туманом цілком пропав її білокам’яний фасад, поділений пілястрами на три частини, зі скульптурою Мадонни і Дитини над входом. Станіслав ніс у руці ліхтар і все повторював: «За туманом нічого не видно!» Ми брели геть наосліп, тож не дивно, що перед самою церквою наткнулися на старого Анджеліко, який завмер у нас на дорозі, ніби соляний стовп. «Хіба ти сторож мені? — запитав я його з докором, потрясаючи в повітрі гітарою. — Що стоїш, як пень дерева церковного року?» Але старий капшук на це почав мене переконувати, щоб я лягав спати у нього в повітці. Туман і справді завис такою непролазною кашею, що навряд чи якийсь човен знайшовся би, щоб доставити нас до Венеції.
Усе, що відбувалось (якщо відбувалось), потім, повите для мене таємницею, бо я майже нічого не пам’ятаю — далися взнаки цілоденна втома і погана видимість. Знаю, що старий чорт таки вклав мене на ніч у себе. Куди пішов тієї ночі Станіслав, мені невідомо. Маю надію, що все-таки запопав якогось випадкового човняра, і з ним дістався до свого готелю, що, як він казав, десь на Великому Каналі, неподалік від Понте Академія.
Пригадую тільки, як гукав у туман, навздогін за його нетвердими кроками: «Пам’ятай про душу!» І як долетіла до мене його відповідь: «Коневі ясно!» Я осінив те місце у просторі, звідки це почулося, знаком святого хреста.
(11)
Мою співрозмовницю, о, мою співрозмовницю знає вся Америка! Її потяг до напівчоловічих зачісок і моделей одягу. Її дванадцять автомобілів, кожен з яких є чемпіоном автострад. Її телевізійний канал, її мережу ресторацій та нон-стоп маркетів. Її книги, кожна з яких спрацьовує, наче вибухівка, і завжди викликає ланцюгову реакцію скандалів, судових процесів, самогубств і демісій. Її шестизначні рахунки і ліві переконання. Серед найближчих її приятелів — анархісти, сенатори і зірки футболу. Вона визнає тільки абсент і «лакі страйк» без фільтру. Про неї кажуть «розгнівана Лайза». Про неї кажуть «нестерпна Шейла». Про неї з любов’ю кажуть «наша розгнівана нестерпна Лайза Шейла». Досить передмов. Моя співрозмовниця — Лайза Шейла Шалайзер! Ми провадимо нашу передачу live[43] у Міжнародному центрі культури та цивілізації на Сан Джорджо Маджоре. Нині вже третій день, як тут відбувається суперсемінар для інтелектуалів і знаменитостей, присвячений проблемам Венеції. Пані Шалайзер, моє перше запитання: ваша думка про це екстра-зібрання?
— Oh, fucking shit! [Тріскучий сміх]. Моя думка! Моя думка не хоче висловлюватися! Це дуже гостра думка і неприємна. Спитай що-небудь прийнятніше, baby!
— Як сподобалась вам Венеція, пані Шалайзер?
— Кажи мені просто «Лайза»! Я не терплю цих shity буржуазних ієрархій! [Нищівний сміх]. Венеція? Вона є stinking! Усюди повно junk, бездомні пси, багато бідних людей. Венеція — велика asshole. Вона є злочин проти людини!
— І все ж. Яке найсильніше враження, Лайзо?
— Найсильніше враження? [Сміх, який переходить у гавкіт]. Краще так: яке найбільше здивування? І знаєш яке? Я запитую вас, я, відверта Шейла, запитую вас тут, у цьому місті: як ви можете все своє життя to screw в цих вічно вогких ліжках? Чому тутешні жінки не визволяють себе? Чому вони сидять у цих мокротах, як у cunt?..
— Тут і справді є над чим подумати, Лайзо…