«Чому ж ти не сказала раніше? — відписав Перфецький. — Я розбудив би тебе!»
«Nyni tse vzhe mynulosja, — було написано на новому клаптикові. — Ja znovu do vashykh posluh, mij genijalnyj chuju! De shljondavtseji nochi, Orpheju?»
«Блукав Венецією до ранку і думав про тебе», — була відповідь.
«Ja vdam, niby poviryla, — писала на це Ада. — I shcho ty pro mene dumav?»
«Думав, як би тебе розбудити».
«І jak?»
Перфецький намалював ранковий нерозкритий тюльпан.
«Oho?!»
«Так! А потім я думав про живу і щільну відданість твого тіла».
«Oho-ho?!»
«Бо я люблю тебе. Усім собою. Всім, чим я є. З чого складаюся».
«І peredusim…»
«І ним також, ясна річ».
«Pro koho tse ty?»
«Про нас із тобою».
Ада, прочитавши це, щось довго обдумувала. Потім довго писала. Потім закреслила майже все написане. Потім закреслила навіть те, що залишалося незакресленим. Зіжмакала папірець і зробила з нього кульку. Сховала кульку до свого редикюлю. На іншому папірці написала щось цілком інше. А саме:
«Khe-khe».
— Мусимо відповісти передусім на такий запит сучасності: чи справді приявність у нинішньому світі цього нетолерованого мною та моїми однодумцями чоловічого органу є неминучою, вирішальною та доконечною для відтворення, продовження і оновлення? Чи, можливо, чутки про його незамінність є дещо перебільшеними? Чи маємо підстави вже сьогодні констатувати завершення певної стадії людського існування, котру можна було б означити багатообіцяючим словом «передісторія»? Якби тему мого невеличкого викладу трохи белетризувати, то вона могла би прозвучати як «Злет і падіння пана Рh, де під паном Рh слід розуміти добре відомий більшості з вас предмет, котрий своєю зовнішністю у найкращі свої хвилини нагадує палицю, жезл, стовбур, промінь, вектор, напрям, спис, нерозкритий ранковий тюльпан, ракету-носій, але найперше — кий, себто дрючок, а в гірші хвилини є чимось достоту жалюгідним, як, наприклад, підбитий птах. Повне його ім’я Фалос, і в пантеонах майже всіх цивілізацій минулого він належить до найшанованіших ідолів. Підкреслюю: минулого. Я хочу довести вам, що майбутнього в нього немає. Наважуюся про це говорити навіть тут, у цьому зачарованому і вмираючому місті, де поставлено йому пам’ятники у вигляді дзвіниці Святого Марка і незліченних колон, у місті, де культ його присутній незримо, в генах і мимовільних поглядах, у місті, яке свого часу породило одного з найзапекліших жерців і великомучеників його, пана Рh, жорстокого культу — я маю тут на увазі, звісно, видатного секстерориста Казаллеґру, е-е, перепрошую, Казанову, з бурхливим життям якого пов’язано безліч нісенітниць, леґенд і не толерованих мною пересудів.
Наважуюся говорити на цю драстичну тему з тієї простої причини, що моє ім’я нині широко шельмують завдяки моїм багатолітнім дослідженням феномена пана Рh і всебічній обізнаності з кожним його проявом. Достатньо згадати лиш те, що, як більшості з вас мусить бути відомо, в моєму майямському будинку знаходиться чи не найбільша у світі колекція чоловічих членів, цих реальних втілень пана Рh, кожен з яких мені доводилося купувати за скажені гроші по анатомічних театрах різних континентів. Для прикладу: придбаний місяць тому на аукціоні Сотбі орган африканського короля Джошуа (Мбобо) Дванадцятого мені обійшовся в… триста тисяч доларів! Однак, якщо йдеться про істину, про пізнання, про ключі до майбутнього, то жодна ціна не є завеликою і не зупинить мене! [Оплески, дещо іронічні].
Прочитавши зміст останньої записки, Стас також довго відписував. Він часто зупинявся, перебігав очима кожне закінчене речення. Нарешті зіжмакав папірець і зробив з нього кульку. Якою вистрелив у бік Ади.
Ада знову зробила з посланої кульки папірець і прочитала на його зморшкуватій поверхні:
«Я хочу бути з тобою. Я так хочу бути з тобою. І я буду з тобою! Бо я з тобою буду. Бо ти зі мною будеш. Бо ми будемо з собою. Самі з собою. Бо ти хочеш бути зі мною. Бо не бути з тобою — для мене не бути. Бо краще не бути, ніж не бути з тобою. З тобою. Для тебе. Над тобою. Під тобою. В тобі».
— Погодьтеся, що зі ста одинадцяти зразків моєї колекції я можу вибирати, порівнювати, робити неупереджені висновки. Мною охоплено всі вікові категорії та суспільні шари — у моєму зібранні ви побачите чудові екземпляри президентів і генералів, поетів, філософів, акторів, єпископів, банкірів, монархів, волоцюг, бандитів, і, звичайно ж, ґвалтівників, хоч усі вони, по суті справи, ґвалтівники. І при цьому — незалежно від расової, релігійної приналежності, громадянства чи розмірів. Я підходжу до їхнього вивчення з позицій суворого наукового факту і прагненням цілковитого виключення будь-якої довільності чи постмодерної необов’язковості у трактуванні. Мої висновки, мушу сказати, геть невтішні для пихатого і самовдоволеного героя цих досліджень: він деґрадує, і земна ера його панування наближається до кінця! [Оплески, свист].