Ада приєдналася до оплесків, а тоді відписала Перфецькому так:
«Bud’ oberezhnyj, bratchyku. Bo ja mozhu tobi poviryty».
«Вір мені». «Nevermore».
«Вір мені. Віршам вір. Вітрові віршів вір. Військові віршів вір. Вирові віршів вір
— вирви вістря. Вирію віршів вір».
«А ty zvir!»
«А ти — моя туга, і тяга. Моя змога-знемога. Моя облога. Бентега. Тривога. Відлига. Дорога. Небого, дай ногу».
Прочитавши найновіше послання, Ада весело блимнула зеленими очима і, глибоко зсуваючись зі стільця вперед, відповіла:
«Jaku tobi — pravu chy livu?»
«Обидві», — написав їй Стах і запустив під стіл ліву руку з довгими-предовгими пальцями. Рука певний час просувалася в порожнечі й очікуванні. Довелося помагати нахилянням усього тулуба вперед. Аж тоді вона врешті зустріла цю ногу, цю ступню, цей м’який замшевий черевичок.
«Os’ tobi prava. A dvokh zabahato», — пояснювала записка від Ади.
Перфецький подякував нахилом голови. Черевичок — теплий і піддатливий, зійшов легко й безгучно. Далі була гладкість панчохи, також тепла, заокругленість п’ятки і казкове заглиблення перед щиколкою. Тоді сама щиколка — два кістяні пагорби, тиха зупинка перед дальшим походом. Але руки знову зробилося мало.
Ада зрозуміла це і ще глибше зсунулася зі стільця. Це дозволило пальцям Перфецького рушити вперед її литкою, напруженою й ніжною водночас.
«Тобі добре?» — питав Стах.
«О, jak u poliklinitsi!» — відповіла Ада.
«Я хотів би бути анатомом. Твоїм особистим анатомом»,
— більше нічого дописати вже не вдалося, бо пальці майже розпластаного на столі Перфецького саме дійшли до коліна, до цієї повної чаші насолод…
Не знати чому, всі дивилися в їхній бік.
«Oho!» — сигналізувала Ада, очі якої робилися ледь-ледь хмільними.
«!!!!!!!!!!!!» — відповідав на це Стах. Його знаки оклику нагадували жезли, скіпетри, вектори. Його пальці поривно тягнулися далі, туди, в надкоління, де вже от-от передчувався нижній край спідниці, і набувала незвичайної чутливості найтонша павутина панчохи.
Однак далі було зась. Досяжна рукою відстань на цьому вривалася. Стасові пальці ще деякий час тяглися відчайдушно, до хрускоту у фалангах, вперед. Але від цього лише судомило руку.
«????????????»— запитав Перфецький.
«…» — була відповідь.
І Стас поринув у вичікування, пам’ятаючи, що часу геть мало, що взагалі — час проти них, що скоро завершиться виступ Відьми Шалайзер, що вже за два дні вони роз’їдуться, що колись йому доведеться покинути Європу, що, власне кажучи, вони з Адою не мають права гаяти ані хвилини і замість безплідних висиджувань на цьому так званому семінарі мусять бути десь тільки удвох — в одному гаю, раю, саду, небі, морі, човні, в одному ліжку. Що всюди їх підстерігає невдача. І цей стіл. І цей її чоловік, і ця публіка. І все це місто.
— Зрештою, чого ще слід було сподіватися від кар’єри, в основі якої завжди і всюди покладено насильство? Ця палиця, цей дрючок, цей бич покликаний був найтемнішими силами еволюції утверджувати свою перевагу тільки через напад, прорив і вторгнення. Захоплення чужого міста військом аґресора неминуче супроводжувалося диким розгулом пана Рh. Для нього ніколи не існувало інших методів, крім силових. Уже в давньому Єгипті знаходимо збережені для нас папірусом свідчення про принесення жіночої крові найстрашнішому з богів — Себекові, цьому породженню Крокодила. Пан Рh виступає при цьому найближчим його спільником і навіть знаряддям, оскільки жертвують не просто кров’ю, а першою кров’ю. Не буде зайвим нагадати і про спеціяльні підрозділи фінікійських воїнів, які використовували свої забронзовілі члени для пробивання брам у ворожих фортецях; про шумерських розмножувачів священних письмен, які згаданими відростками писали на глиняних таблицях (через що тодішні літери й носять клинописний характер); про давньогрецьких атлетів, які вдавалися до балістичних можливостей своїх приладів при метанні на далеку відстань бойових ядер. Культ пана Рh найповнішою мірою виявився у формі священних споруд, покликаних відобразити вертикальну ідею буття: храмів, обелісків, капищ. Дзвіниця християнської церкви чи магометанський мінарет — однаково не толеровані мною — з тією ж неминучістю нагадають нам про істинний предмет поклоніння у цих конфесіях. Я вже не кажу тут про колони храму Зевса або римського Колізею, зрештою, й тут, у вашому провільглому містечку, подібних монументів знайдемо аж забагато, про що я вже казала. Одне з найстаріших міст Росії носить назву Київ, що можемо перекласти приблизно як «місто пана Рh», його володіння, його сфера. До речі, мешканці Києва та його околиць з давніх-давен мають характерний звичай на свято Воскресіння урочисто поїдати хрін, який виступає символом пана Рh, а те, що до хрону подаються також яйця, лише увиразнює значення ритуалу. Присутній тут Перфецький міг би, звичайно, підтвердити істинність цього прикладу, якби не займався у цей час невідомо чим, не лазив під стіл рукою, не напинався, не шарудів увесь час папірцями або чиїмись панчохами, якби ця мавпа не спокушала його, можете мені повірити! [Одностайні погляди в бік Ади і Стаха].