— Коханий, як добре, що ти зберігаєш мені вірність, — заспівала інша маска в мене під вухом, — я така щаслива, що ти не забуваєш своєї Ріни.
— Зараз відчуємо, — рішуче мовив я на це замість «зараз побачимо» і знову пустився назустріч пахощам розтулених саме в міру дівочих уст. Це було наче келих. Це було незабутньо. Стільки покірної ніжності й палкої самовідданості було випито мною з цього келиха, стільки добірного меду злизано з вологих стін цієї печери моїм язиком! Я наче западав під землю, але був цілком певний того, що це не Ріна. Тому і цю брехливицю я відігнав урешті від себе.
— Ти гідно витримав мій іспит, голубе, — прошелестіла в моє вухо третя маска. — Я впевнилася, що ти любиш свою Ріну…
Її корсет чомусь був зле зашнурований, і вона робила все, щоби завести мене до непам’яті, але від неї надто сильно пахло вином і якимось чоловічим одеколоном, а рот її був розкритий, мов рана, і все ж я просякав її цілуванням, її засмоктуванням, її прикипанням, тож, ламаючи себе і своє ґвалтовне збудження, я таки відліпився від неї, адже все одно це не була вона, Ада. Чи може Ріна?
Усі три дівулі, дещо на мене ображені, закружляли навколо і заспівали своїми розпусними сопрано приблизно так:
Але я не мав часу та й бажання їх дослухати. Я стрімко йшов із покою в покій, краєм ока розглядаючи ці прекрасні меблі, килими і картини, зупиняючись іноді, щоб випити келих вина у завжди новому товаристві і знову пуститися в пошуки, — повз портрети, портшези, балдахіни, гардероби, клітки зі співочими папугами, шахівниці, гобелени, гобої. Аж у найдальшому з приміщень я врешті наткнувся на самотнього довганя з великими залисинами, якого вже бачив сьогодні, здається. Він тримав у руці келих без нічого і, розглядаючи мене крізь його венеційське скло, гірко співав арію, до початку якої я не встиг. А в середині було таке:
— Де вона? — перервав я його спів, адже справа не терпіла.
— О як вона далеко! — зітхнув лисяк. — Я знав її від тако-ої маленької дівчинки. Я купував їй солодощі та персикову воду в старого албанця, коли ходив з нею гуляти до Джардіні Пубблічі…
— Де вона зараз? — наполягав я.
— В усякому разі не в тій альтані, куди я приносив їй шербет, тоді, влітку, коли вона цілими днями висиджувала там у своєму солом'яному капелюшку з широчезними крисами від засмаги…
— Вона принаймні тут, у цьому домі? — зазирав я в його дедалі скляніючі очі.
— Вона тут. і не тут. Вона зі мною. Й без мене. Я без неї. Мені хочеться заснути. Я хочу побачити вічний сон про те, як вона знову і знову ловить метелика на сходах монастиря Сан Ґреґоріо, наче п’ятнадцять років тому. Або грає на лютні в оркестрі Оспедале делля П’єта. Або їсть виноград, відриваючи кожну ягідку зокрема своїми пальчиками. Своїми пальчиками. Пальчиками…
— Скажи ж нарешті, де мені шукати її? — підвищив я голос. І це наче привело його до тями.
— Вони викрали її! Тільки ти, чужинче, тільки ти зможеш її наздогнати, якщо твої поганські богове допоможуть тобі в цьому. Ці трикляті лайдачиська, Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо, викрали її за наказом монсиньйора Інквізитора і саме в ці хвилини везуть її Великим Каналом для підлої розправи. Ти ще встигнеш, ти ще встигнеш, чужинче!..
Я зрозумів, що смерть його вже зовсім поруч, і він, чого доброго, так і не доспіває перервану мною арію. До того ж треба було наздоганяти човен викрадачів. Тому я кинувся геть із палацу, а вслід мені линули заключні слова вмираючого Асклепіо: