Не знаю, чи долетів до нього знизу мій здавлений вигук «Прощаю тобі, Асклепіо!».
За лаштунками пахло парфумами, потом і, здається, часником. Доґареса цмокнула мене у щоку і похвалила за добру гру. Карлик бігав навколо і кричав, аби швидше лаштували для мене вітрильний човен.
— Як той бідака? — запитав я про малого пузаня в туніці.
— Вже краще, — відповіла Черниця з мискою крові в руках.
— Щойно йому пустили.
— Тебе тут шукали якісь двоє, — повідомив атлетично збудований Мавр.
— Я думала, то хтось із наших, — додала Смеральдіна. — Але всі кажуть, що серед наших таких немає. Це хтось із публіки.
— Тут сьогодні не розбереш, хто з публіки, а хто з наших! — махнула рукою Доґареса, витираючи хустинкою піт з мого чола. — Човен готовий. Твій вихід, Орфею!..
Хвилі Великого Каналу зусібіч били в борти мого легкого човника. Погода і справді була не найвдалішою для гонитви: потужний вітрисько з гір, можливо, містраль, розбиваючись об мармурові стіни палаців, завихрювався в каналі, ніби в каньйоні. Брудні солонуваті бризки падали на мене звідусіль, і навіть окуляри мої стікали водою.
Я наздогнав їх аж поміж палацом Корнер і недобудованим Венієр деї Леоні. Мені вдалося зачепитися за їхню барку абордажним гаком, і насилу втримуючи рівновагу від хитавиці, перестрибнути до них на борт.
— Ха-ха-ха-ха! — зареготав мені в обличчя найнахабніший з них, Карамбольйо, видобуваючи з-за пояса стилет з отруєним клинком.
Я, проте, не став чекати, аж він пустить його у діло. Вклавши всього себе в удар правої ноги, я тільки встиг побачити, як це непутяще тіло шубовснуло за борт і миттю пішло на дно, зоставивши по собі лише трикутний капелюх, який ще певний час носило водами каналу від стін одного палацу до іншого.
— Тут тобі й смерть! — закричав крізь вітер Пантальоне, але я першим був коло його меча, і відрубана голова паскудника впала мені під натомлені ноги. З третім нечестивцем я мав найменше клопотів: побачивши, яка доля спіткала обидвох його кумплів, Ґалілейо витягнув зі штанини кременеву пістолю і без довгих вагань пустив собі кулю в чоло. Його дурнуватий мозок розлетівся на всі боки, ніби пташине лайно.
Однак Ріна! Її не було ніде. Я був упевнений, що обов’язково знайду її на цьому човні, і що з того?
— Даремно, Орфею, — зненацька заговорила відрубана голова. — Даремно. Її тут немає. — Голова скрушно насупилася.
— І що ти хочеш цим сказати? — суворо запитав я.
— Тільки те, що сказав, — була відповідь. — Тобто, сказала. Ріна, ах, прекрасна Ріна, як любила вона життя! — І голова пустила кілька пекучих сліз.
— Договорюй, що маєш договорити! — крикнув я. — Договорюй, пуста самолюбна довбешко, мертва капустино, дзвінице з кажанами!
Але замість відповіді голова заспівала:
Я побачив велику надувну ляльку. Каламутні хвилі каналу несли її в бік лаґуни. Вона трималася біля поверхні тільки на парашутах безлічі своїх спідниць. Я опустив руки. Я стомився. Я впізнавав цю сіру тінь на воді. Мене відносило у відкрите море. Я проминув палац Тревес Бонфілі і Санта Марія делля Салюте з митницею.
І голос, і голос, я впізнавав його теж, Її голос, крізь вітер і хугу, ледь чутний, далекий, потойбічний, Вона щось казала, щось повторювала, здається, моє ім’я, але яке з моїх імен, я маю їх аж сорок. Я знепритомнів би, якби не вибух, великий вибух фіналу, від якого театр мусило б рознести на сотню тисяч маленьких театриків, цей вибух злився з фінальним акордом усіх тридцяти трьох оркестрів, я знепритомнів би, якби не впала завіса…
Я більше не вийшов на сцену, хоч була овація. Сидів на уламку муляжного каменя й чекав, поки по мене прийдуть.
(19)
Про що писала венеційська преса[62] тих днів?
62
«Il Gazzettino», «Gente Veneta», «La Provincia di Venezia», «Mitteleuropa», «Marco Polo», «La Nuova Venezia», «Corriere delle Аlрі» та ін.