Але не тільки про це писала преса тих днів.
Про намір вельмишановного професора танатології й карнавалістики, вічного венеційця Леонардо ді Казаллеґра ближчими часами навіки покинути Венецію. Можна тільки губитися в здогадах, що саме має на увазі під цим висловом — «покинути» — достохвальний старець. Хочеться вірити, що аж ніяк не власну смерть. Газети припускають, що на схилі довгих і насичених складними шуканнями літ професор дедалі тяжче переносить примхливий венеційський клімат, що всюдисутня вологість викликає якісь небажані мутації в його організмі, і синьйор Казаллеґра потребує терміново змінити місце свого постійного замешкування.
Про цілий ряд нічим не пояснимих явищ і випадків, котрі останніми днями й ночами почастішали в різних дільницях міста, зрештою, достатньо звиклого до всілякого кшталту дивовиж. Так, певний мешканець сестьєре Санта Кроче, який побажав лишатися неназваним, після чергового відпливу і відповідного зниження рівня води зауважив на стіні свого будинку, обжитій молюсками та водоростями, якийсь криваво-червоний напис невідомими йому літерами (санскрит? іврит?). Напис був поглинутий водою під час припливу, а з наступним відпливом його вже не було, натомість проступив якийсь непевний вохристий візерунок, що назагал може нагадувати обриси риб’ячого скелета. Так само й пані Ф., домогосподарка, мешканка сестьєре Сан Польо, розповіла про з’яву в сусідньому, давно покинутому людьми будинку якихось примарних світел; незнані, але вкрай підозрілі суб’єкти протягом усієї ночі виносили з човнів і перетягували до згаданої напіврозваленої рудери безліч валіз, саквояжів, морських скринь, коробок і труноподібних ящиків. Ще інша добродійка, цього разу з околиць ґетто Векйо, синьйора Ґалюппі, скаржиться на нестерпні котячі концерти. О такій порі року це є справою досить природною. Уся неприродність полягає в тому, що слово «концерти» в цьому випадку вжите дослівно: котячі зграї не просто окуповують навколишні дахи і тераси для березневих любовних ігрищ — до самого світанку вони справді несамовито музикують, послуговуючись при цьому найдивнішими інструментами, як теорбан, а їхні почергові солоспіви нагадують кращі вокальні партії Джузеппіни Пірчер; цим, однак, дивовижа не вичерпується, позаяк одночасно з котячою музикою звідусіль насуває шалено неприємний запах, точніше кажучи, сморід, він проникає до помешкань через стіни і шпари у віконницях; запах, чимось близький до міазмів сірководневого джерела, розсіюється лише разом із ранковим завершенням котячих рулад. Крім того, існує кілька жіночих свідчень про появу на Джудецці та поблизу Сан Тровазо нічного сатира, який повсюдно залишає свої екскременти, несамовито регоче і заважає спати. Дехто плутає його з утеклим пару тижнів тому маньяком.
Цілком окремо виділяється розповідь сімдесятитрирічного пияка П’єтро Дж., який бредучи додому з рестораційки «Да Івано», ясна річ, між першою й другою ночі, спостеріг на П’яццетті, поміж колонами святого Марка і святого Теодора, ще й третю, безперечно, ту саму. На ранок колон було знову дві.
Писалось і про те, що настає третій, передостанній день ґрандіозного семінару «Посткарнавальне безглуздя світу», провадженого за участю вславлених інтелектуалів на острові Сан Джорджо Маджоре. Згідно з програмою семінару сьогодні пролунають два заключні виступи — пана Цуцу Мавропуле, кілька днів тому прибулого до Венеції кораблем із Александр», та українського поета С. Парафінського, автора п’яти не перекладених жодною мовою збірок і трьох-чотирьох небезсумнівних концепцій, що їх і буде виголошено в його доповіді, назва якої уточнюється.
Про що не сповістила жодна з ранкових газет?
Про надто очевидний роман згаданого С. Перфорацького зі своєю перекладачкою пані Ц. (за іншими джерелами — пані А.). Про таємничі плани доктора урології пана Р., чоловіка згаданої Ц. (А?). Про дивного типа, що маскується Кінокефалом, тобто Песиголовцем, і завжди з’являється неподалік двічі згаданого С. Преферанського. Про світло, яке до ранку не гасло в готельному покої останнього, й це можна було бачити не лише з моста Академії, але й із вікон значно віддаленішого палацу Дженовезе.
Про нічні шерехи і здавлені згуки, і плюскіт води.
(20)
Сталося, збулося, звершилося — Цуцу Мавропуле! О дев’ятій ранку в коридорах і залах монастиря Сан Джорджо, над однойменним островом та всією лаґуною вже лунав його розкотистий глибинний голос, час від часу підсилюваний гарматної гучності сміхом. Його ще не було видно, однак Ада вже знала, що він тут, і повідомила Стахові: