Незримий секретаріят працював бездоганно. Доповідь Мавропуле, віддрукована на найбілішому папері, лежала перед кожним слухачем. Її було перекладено італійською, французькою, арабською, албанською, японською, серболужицькою та бенгальською мовами. Однак жодною мовою її не вдавалося зрозуміти. Хоча кожен у цій авдиторії збирав докупи всього себе, щоб упіймати її зміст, направду важливий і, хто знає, може, навіть сакральний. Лайза Шейла раз у раз показувала доповідачеві «о’кей». Альборак Джабраїлі, який минулу ніч провів у префектурі, спав і бачив уві сні, як він мчить верхи на летючому скакуні з Мекки до Єрусалиму й назад, а втім, іноді йому здавалося, що то просто заміська прогулянка велосипедом. Джон Пол цього разу був тут, він не пускався в далекі подорожі, а вкрай уважно слухав, лише час від часу безгучно промовляючи «bloodclot»[63]. Ґастон Дежавю, поки що Стриманість-в-Оцінках, усе ж робив вигляд, ніби майже все сприймає і навіть розрізняє в потоці єресіярхового густого мовлення певні гумористичні нотки, глибоко заховані від розуміння інших, — про це свідчив той лукавий усміх великих червоних губів, що ніяк не сходив з набіленоїй нарум’яненої Ґастонової фізи. Нарешті старезний Казаллеґра. Він, можливо, вперше за всі дні не клював носом під час виголошуваної доповіді. Навпаки — з небувалою в його віці поштивістю слухав, час до часу схвально киваючи головою. Обидві його супутниці аж горіли поглядами — з такою відвертою хтивістю дивилися вони на монументального Мавропуле, на його кошлату голову Мінотавра, на волохаті груди, що випирали з глибоко розстібнутої сорочки; їхні ротики були напіврозтулені і спраглі.
Стах Перфецький розглядав стіл. То була одна з дивниць бібліотеки, пам’ятка старовини і сучасності. У XIII ст. його вперше виготовили майстри з острова Сан П’єтро. Це сталося після відомого землетрусу, внаслідок якого монастир довелося відбудовувати наново. Тоді ж було замовлено й безліч нових меблів для нього. Стіл носив на собі відбитки всіх часів і нашарувань, крізь які летів усі свої сімсот років. По-перше, він складався з різних шматків дерева, сполучених між собою в різні епохи й різними способами. Нині можна було сказати, що цей довжелезний овальний монстр, за котрим може легко розміститися від п’ятдесяти до вісімдесяти осіб, зроблений з бука, черешні, ясена, чорного африканського дерева, тиса ягідного, самшиту і сандала, що він інкрустований перламутром, але де-не-де так само слоновою кісткою та драконовим зубом, хоча здебільшого на ньому немає жодних інкрустацій, бо початково стіл був значно менший за розмірами і призначався для гри в тарок. По краях стіл був підтримуваний чотирма ніжками, кожна з яких нині виглядала інакше. Перша являла собою мармуровий чотиригранник, на якому було висічено безконечно довгу вервечку лучників, що їхали верхи на слонах і співали якусь бойову пісню. Цю ніжку було привезено з руїн Карфагену десь у XVII ст. Ясна річ, вона була куди старішою, ніж сам стіл. Друга була круглої форми і походила з невідомої країни на схід від острова Кавказ. Вона була зроблена з відшліфованого рога велетенського тура, забитого насмерть камінням і ядрами під час однієї з виправ славетного мореплавця Альвізо да Мосто.