«Щось не так, — думав Стас Перфецький, — щось у мене сьогодні зле з англійською! Ніяк не можу вхопити напрям думок цього дубовала. Такий уже день!»
І він удався до слухавок із синхронним перекладом, і почув там Адин голос, і голос той, безумовно, звертався лише до нього, до Стаса Перфецького, бо хто ще серед присутніх міг би її зрозуміти:
— …тому не знаю, не знаю, що нам робити далі, але того, що сталося, вже не виправиш, я хотіла цього уникнути, але воно сталося, сталося. Ти за два тижні цілком про мене забудеш, ну, поболить так трошки — й забудеш, я знаю, ти щодня закоханий в іншу жінку, але мені, мені що робити, не скажеш? Про себе я подбала найменше, бо ніколи про себе не думаю, така вже вдалася, в любові мушу йти до кінця, до останнього схлипу, знаєш? Ти навіть не подумаєш про те, що завтра, може, наш останній день і ми, я певна цього, більше ніколи й ніде — ти чуєш? — ніколи й ніде, ми так, ніби помремо навзаєм, але чомусь тільки мені це болить, тільки мені від того дертися на стіну хочеться, а ти собі слухай, слухай доповідь, задоволений, усміхнений, вічно ти усміхнений, ніби японець. Я роздерла би цю твою посмішку від вуха до вуха, щоб ти вічно вже так ходив, бо це з твого боку надто жорстоко («боку — жорстоко», як тобі рима, поете?), надто жорстоко — вічно ходити з посмішкою, коли я тут мало не конаю рабинею твого пеніса чи чогось там іншого, твоєї брови над лівим оком, наприклад, звідки мені знати?.. Я зраджую чоловіка, я грішу заради тебе, а ти собі просто всміхаєшся, навіть слова мені не сказав по-людськи, тільки цитати і гра слів на кожному кроці, гра слів і цитати, і якісь історії, яких знати не хочу, якісь алюзії не знати до чого. Ти повернешся скоро туди, до себе, в Україну, знову опинишся коло друзів і коханок, так, і будеш мати багато всього, і… А я, вічно сама, чужа всім і кожному, що я згадаю з нашої шестиденної любові, крім цієї твоєї посмішки, з якою ти, можливо, навіть і спиш — не знаю, бо я не бачила, як ти спиш, я ж не спала з тобою!.. Чи бодай раз ти сказав мені щось тепліше, ніжне, живе? Я не вимагаю надто багато, я просто думала, що стала тобі потрібною — не менше, як ти мені, але так не буває, любов не буває рівною, любов — це нерівність, хтось мусить більше віддавати, а хтось тільки бере, бере, бере… Вибач.
— Це неправда! — крикнув з місця Стах, і всі озирнулися на нього, зрозумівши так, що він не погоджується з останнім судженням доповідача, в якому йшлося про «заподіяння аграрних збитків самураям першого типу з причин катастрофічної відсутності останніх у верхніх шарах атмосфери».
— Це неправда, — повторив Перфецький вже тихіше, майже пошепки, коли всі зашикали і зацитькали на нього. Він міг би дуже багато заперечити Аді, він був цілком інакший, ніж вона собі уявила, адже вмів кохати з не меншою відданістю, адже вся Венеція стала свідком його любові, адже ніхто й ніколи не кохав з такою завзятою і мужньою безнадійністю, як він, Перфецький, так ніхто не кохав, через тисячу літ. А проте Адин голос у слухавках не давав йому щось відповісти, заперечити, вона немов пішла на друге коло, знову повторюючи про те, що він усміхнений, як японець, як японець, як японець, тож йому довелося скинути слухавки з голови, усміхаючись.
І тут відбувся епізод, про який потім багато й суперечливо згадували всілякі очевидці.
Цуцу Мавропуле, розхристаний животань з головою казкового велетня і зубами людожера, вогнековтач і невизнаний академік, раптом почав захлинатися власною мовою, слова полізли назад у його розверзлу пельку, якась незнана сила здавила йому горло, він побагрянів і зсудомився, і хтось інший, цілком іншим голосом, писклявим та скреготливим, заговорив з нього, з його черева:
— Слухайте мене всі! Я — дух Бахафу і мені двадцять дві з половиною тисячі років. Я народився в Месопотамії від чотирикрилого демона Пацуцу і козориби Суґур-мас. Останні п’ятсот літ я був мухою і спав у бурштиновій краплині на березі Німецького океану. Звідти мене нарешті покликано волею мого найвищого володаря! Я звертаюся до вас, брати і сестри: прокиньтеся від сну! Прокиньтеся і йдіть назавжди у вічно квітучий сад нашого з вами повелителя!