По цих словах його наче заїло, як заїдає часом на грамофоні стару зношену платівку, і в приміщенні ще кілька хвилин відлунювало нескінченне «теля-ли», «теля-ли», «теля-ли»…
Нарешті Мавропуле, на мармизі якого тяжко відбивався увесь перебіг лютого двобою, притлумив цей бунт і загнав нахабний голос кудись у недоступну глибінь. Авдиторія, певний час заніміла, вибухнула радісними оплесками. П’яний Сатурн розкланявся на всі боки, метляючи бородою й кучерями.
— Він тут, — сказав Леонардо ді Казаллеґра.
— Він повсюди, — додав, запалюючи сигарету, Даппертутто.
— Ще один доповідач, — гмикнула з кабіни Ада.
— Ще один — це я, — не зрозумів її Перфецький.
(21)
До уваги Монсиньйора — текст доповіді, виголошеної Респондентом на семінарі «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?» 9 березня ц. р. у Венеції. Виступ Респондента почався об одинадцятій дня і з короткою перервою протривав до двадцяти трьох хвилин по дванадцятій.
Церіна.
Шановні пані й панове! Моє завдання цілком не з легких, і я доволі небезпідставно побоююся, що мені так і не вдасться з ним як слід упоратися, і річ не в тому, що я не маю чого сказати. Усе якраз навпаки — я маю сказати так багато і про все на світі, що нам не вистачило б не тільки решти часу, відведеного для нашого семінару, але й, смію запевнити вас, решти днів і ночей, відведених Провидінням людському родові. І все ж із нав’язливістю, гідною кращого й реальнішого застосування, кидаю себе на ці вітряки в надії бодай щось і якось довести до вашого відома.
Я приїхав сюди з такої країни, про яку ви знаєте або дуже мало (називаючи її то Укранією, то Уранією, то Украйєю), або нічого. Ті з вас, які знають «нічого», насправді знають набагато більше від тих, які знають «дуже мало», бо останні знають лише у викривленнях і спотвореннях. Я буду вельми щасливий, якщо бодай окремі з викривлень і спотворень мені поталанить виправити, а тим, які досьогодні знають «нічого», — подарувати проблиск у вигляді «дечого». Гадаю, це важливо не тільки для мене.
Але як охопити неосяжне? З чого, наприклад, почати? З яйця? З першого дня творіння, «коли лиш Дух Святий ширяв понад водою»?[64] З неолітичних стоянок первісних людей? Може, з утраченого раю?
Я почну з утраченого рукопису. Це сталося зі мною років сім тому, коли я, щойно закінчивши університет, переховувався від служби в червоній армії на одному з львівських піддаш. Львів — це таке місто, з якого я приїхав. Італійською мовою воно могло б називатися Леонія, а на санскриті Сінгапур. Цьому містові вже близько дев’яти тисяч років, і воно лежить посередині світу. Того, Старого Світу, який був плаский, тримався на китах, черепасі, а крайньою його околицею була Індія, об яку розбивалися хвилі чи то Нілу, чи то Океану [65]. Напевно, тому в ньому живе чимало божевільних і фантазерів, кожен з яких надто переконаний у тому, що саме він є центром усіх світових процесів. Крім того, у Львові є свої демони, свої привиди, свої Генії. Про кожного з них можна писати окрему книгу, що я і зроблю колись. Нарешті мушу сказати і про те, що у Львові ненастанно падуть дощі, від чого львівські піддашшя пахнуть старими жінками й зігнилими квітами.
Сім років тому я переховувався на такому піддашші в одного знайомого політичного діяча, котрий на той час працював барменом у кав’ярні. Кав’ярня містилася на першому поверсі того ж будинку, що й моє піддашшя, а сам будинок походив із тих тьмяних часів, про які ми не можемо сказати нічого певного за винятком того, що вони колись бували. Згідно з одними твердженнями, цей будинок нараховував уже добрих п’ять століть і був натоді частиною фортечного муру. Згідно з іншими — його звели за австрійських перемін і в ньому містилася філія місцевої психіятрії для особливо обдарованих пацієнтів. Згідно з іще деякими — будинок насправді було зруйновано ще в тридцятих роках, себто за Польщі, а нині існувала сама лише його видимість, не в останню чергу для забезпечення діяльності конспіративної кав’ярні, куди тричі на тиждень з’являлися на таємні збори художники-аванґардисти, в’язні сумління і такі ж, як я, дезертири.
З великої та постійної любові до старих предметів, а по щирості кажучи, з нудьги, я почав перебирати все, що на тому піддашші траплялося мені під руку. Не вдаючися тепер до надто детального переліку, назову все-таки пташині гнізда, музичну шкатулу, підв’язки для панчіх, скляну біжутерію, відклеєні штучні вії, гриф мандоліни, колекцію грамофонних платівок і пасма чийогось сивого волосся. Не можу також замовчати і розкішний набір старої сецесійної порнографії на пожовклих ламких картках, де тогочасні модельки, як правило повернуті до глядача великими голими задницями, шалено нагадують молодих бегемотих.