Я, однак, дещо захопився, адже мав би розповідати про свою країну.
Так от, серед іншого, що відшукав я в отому потаємному пристанищі, була грубезна саморобна книга, списана від руки на понад семиста аркушах різного — від крейдованого до цигаркового і навіть туалетного — паперу, зшитого докупи, прошнурованого і пронумерованого, а також оправленого в залишки палітурок інших книг, зокрема, апокрифічного Євангелія від Адама, чорнокнижного андалюзійського трактату «Чресла родючости невразимі» та мемуарів австрійського кавалерії генерала фон Бьома-Ермоллі.
Рукопис був писаний однією й тією ж рукою, але різними мовами: найчисленніші були фраґменти українською, проте іноді, коли авторові бракувало термінів чи ще чогось там, якихось ідіоматичних можливостей, наприклад, то він переходив на польську, німецьку, ідиш, кілька просторих пасажів написано вірменською, є також по одному уривкові гімназійною грецькою, циганською, турецько-татарською, церковно-слов’янською, караїмською та ґенуезькою мовами. Латинською мовою жодного фраґменту немає.
Усе це разом мало назву, почувши яку, не один із вас посміхнеться. Автор замахнувся на все і назвав свою фундаментальну працю не багато й не мало «ЗАТЕМНЕННЯ СВІТУ». До постаті цього зухвальця ми зараз іще повернемось, але поки що я мушу бодай кількома реченнями розповісти про долю самого рукопису.
На превелике щастя, він був здебільшого законспектований мною в години нічних і денних пересиджувань на згаданому піддашші. Але, на превеликий жаль, одного дня пізньої осені того ж таки року підпільну явку було провалено, кав’ярню зачинено, а я мусив передислокуватись у запасну криївку — башту залізничного вокзалу. Через кілька місяців, повернувшись на старе місце з єдиною метою — винести рукопис, я знайшов його спаленим дощенту. Від доторку моїх рук він розсипався, і навіть попелу я не зміг позбирати. Хтось побував там у мою відсутність і знищив єдине свідчення незвичайної та великої душі.
Я маю тут на увазі автора рукопису. Його ім’я — Ярополк-Непомук Кунштик — було зазначене на титульній сторінці. За допомогою не надто обтяжливого розслідування мені вдалося з’ясувати про нього майже все. Студент філософії і права, з дитинства тяжко хворий на сухоти. Син знаного у Львові урядовця, з яким, однак, цілковито пориває в сімнадцятирічному віці. Про матір відомо тільки те, що нею могла бути батькова покоївка. 1909-го, не досягнувши і двадцяти семи, Ярополк-Непомук помирає, залишивши по собі лише рукопис «Затемнення світу». Доля, типова для молодих інтеліґентів, що з’явилися на зламі століть. Сухоти, декаданс, борги, Ніцше, трагічне кохання, нужда, книги, злидні, рання смерть у двох різновидах — ті ж таки сухоти або самогубство…
Нині я збираюся розповісти вам дещо про свою країну, базуючись виключно на записах Ярополка-Непомука Кунштика. Цьому є кілька причин. По-перше, я не вважаю свої власні погляди новішими і цікавішими. По-друге, спадщина Кунштика виглядає надто відповідною саме нашому часові, коли ми наближаємось до певної моторошної точки відліку — хронологічної позначки 2000. Автор «Затемнення світу» відчував це майже так само сильно, як і ми: його вік теж припав на серйозний поріг у літочисленні (XX століття). А по-третє, саме йому, Кунштикові, належить одне з найулюбленіших моїх тверджень, яке формулюється так: «Насправді ніякої дійсності не існує. Існує лише безмежна кількість наших версій про неї, кожна з яких є хибною, а всі вони, взяті разом, є взаємно суперечливими. Задля свого порятунку нам зостається прийняти, що кожна із безлічі версій є істинною. Ми б так і зробили, якби не були впевнені у тому, що істина мусить бути і є лише одна, а ім’я її — дійсність».
Я хотів би, щоб ці гіркі і чудові слова послужили епіграфом до мого дальшого викладу, який прошу сприймати виключно і тільки як набір певних суджень, що самі собою не є істинними і навіть не є відповідними істині, але цілком самодостатньо є її, істини, версіями.
Тож я почну з речей, які, хоч і виглядають зовні найбільш об’єктивними, наближеними до певної істини, насправді завжди сприймаються з якнайбільшими сумнівами. Йдеться про історію й географію. Здавалось би, що може бути істиннішим за судження «Річка Н. впадає в озеро П.» або «Битва між арнаутами та атлантами відбулася такого-то року»? Але спробуйте на цих судженнях як слід наполягти і ви почуєте голосний свист авдиторії, кожен-бо присутній має свій власний погляд на ці річки з битвами. І визначається такий погляд — як у жодній іншій, з дозволу сказати, науці — пунктом спостереження. Бо що таке для японця Далекий Схід?