Країна, з якої я примандрував, означена зі сходу на захід чотирма великими ріками — Доном, Дніпром, Дністром і Дунаєм. Кожна з цих назв відлунює санскритським коренем «дана», що знаменує воду. Один мудрагель, якось почувши це від мене, хитро примружився і спитав, чи я дійсно знаю санскрит. Я відповів йому, що, на жаль, ні, але коли він уживає слово «клітор», то я ні на мить не підозрюю його у знанні латини. Маючи справу з окремими словами, ми майже ніколи як слід не знаємо мови. Але це вже побіжне зауваження.
Детермінована цими Чотирма Ріками, моя країна, втім, споконвіків має куди фатальніші проблеми зі своїм географічним положенням. Суть їх полягає в тому, що, гориста й горбиста на заході та північному заході, лісиста й болотиста на півночі, прилегла до двох відносно теплих морів на півдні, ця земля являла б собою цілком нормальний європейський зразок, ну хіба що трохи завеликий, — якби не схід — північний, південний і просто схід: степ, рівнина, поле, Азія. Боротьба цих двох, а точніше двохсот двадцяти двох географічних тенденцій від самого початку визначила увесь драматизм нашої ситуації. Там, де Європа лише починала зводитися, проростати, конструювати, тої ж миті бунтувала Азія, вимагаючи повного запровадження свого деспотичного і водночас анархічного статусу. Я зараз не кажу, що це погано. Але я кажу, що в цьому її суть, і ця суть шалено суперечить іншій суті — європейській.
Тому будь-які сталість, постійність і тяглість виглядають в умовах цієї землі вельми туманно й невиразно. Якісь загадкові автохтони і справді вирощували на ній хліб та обробляли метали вже три-чотири тисячоліття тому. Але що ще знаємо про них? Спокуси археології залишаються спокусами — головного все одно не довідаєшся. Яке мені діло до битого череп’я і на червоно мальованих кістяків? Я хочу тексту, а не окремих знаків. Натомість про неавтохтонів, про зайд, кочівників, приблуд і їм подібних примар відомо нам значно більше. Пригляньмось уважніше до цього карнавалу племен, кожне з яких час від часу проголошується для нас прабатьківським і кожне з яких насправді таким не є, але всі вони разом дійсно повливали своєї мандрівної крові в жили народу, до якого, здається, належу також і я. Оповідей про них найкраще шукати в пам’ятках писемності давніх віків, в усіх цих капітальних зведеннях Геродота, обидвох Плініїв, Страбона, Птолемея, Овідія чи трохи пізніших — Аміяна, Йордана, Прокопія, Псевдо-Маврикія чи навіть арабських, як Аль-Масуді чи Абу-Джармі, в усіх цих прекрасних і дотепних вигадках, що правдивістю своєю спроможні посперечатися хіба що із свідченнями святого Аврелія Авґустина про його подорож до Центральної Африки: «Ще будучи єпископом у місцевості Гіппо, я з кількома рабами-християнами подався в Ефіопію, щоб навчати їх Божого Євангелія. Там зустрічали ми багатьох чоловіків і жінок, які зовсім не мали голів, очі їхні містилися на грудях, усі ж інші члени тотожні нашим», і ми не маємо жодних підстав не вірити йому! Надто вже принаджують оці «інші члени», що «тотожні нашим»!
Прадавня Україна являє собою не менш фантастичний простір, ніж описана Авґустином Ефіопія. Достатньо хоч би побіжного переліку всіх цих мешканців поля, лісу, гір і вод. Кіммерійці, повиті ще Гомером у туман «Одіссеї»; чи були вони, спитаєте ви — чи був Гомер, запитаю я; про Кіммерію знаємо тільки те, що Рембо вважав її «батьківщиною мли і смерчів»; скіфи, що є прямими нащадками чи то Геракла, чи самого Зевса, і тому живуть у повстяних будах на возах; іседони, що прогнали скіфів з-над Каспію; арімаспи, що прогнали звідти ж іседонів, адже мають лише одне-єдине око посеред чола і вічно воюють з грифонами за золото; таври, в яких бичачі й цапині голови, і неври, кожен з яких раз на рік протягом дня буває вовком; амазонки, що не мають правого перса, аби влучніше стріляти з лука, і сармати, яких ці амазонки породили після повальних злягань зі скіфами; андрофаги, що їдять людське м’ясо і не визнають правди ані законів; амадоки, що теж їдять людське м’ясо, але живцем; мелянхлени, що ходять лише в чорному; савдарати, цілком тотожні мелянхленам, однак, за іншими джерелами, більше схиляються до язигів, саїв, тісаматів та роксолянів; з останніми не плутати ревксіналів ані розомонів, ні, тим більше, койстобоків, що вславилися грабунками на Балканах, через що їх порівнювано з бесами; тим часом карпи дали назву Карпатським горам, хоч на той час ці гори йменовано або Певкінськими, або Кавказькими — що кому більше подобалось; аґатірси, які співали замість говорити; даки-задаваки і гети-невмираки, що справді пізнали таємницю безсмертя і тому більшість із них живе донині; бастарни, від яких розвелися ґоти, скіри, ґерули, руґи, вандали, тайфали, гепіди, уруґунди, вони ж бурґунди, — та інші бастарди; натомість усіх їх було розвіяно гуннами, що прийшли з неіснуючих пустинь, де спали по шию в піску, і пішли в неіснуючі ліси, де сховала їх буйна зелень; дорогою на захід вони підкорили всі інші народи, котрі їм траплялися, включно з фанезійцями, що жили на затонулому нині острові серед Озівського моря, мали по п’ять сажнів зросту, мармурово-білу шкіру й такі великі вуха, що могли обгортати ними в час негоди свої тіла, однак було їх надто мало — всього восьмеро; слідом за гуннами пронеслися на степових кобилицях кутургури та онугури, хоч інші кажуть, ніби унугури, утургури і унугундури; анти, вони ж венети, чи то пак пелазґи, докотилися під іменем етрусків аж сюди, на північ Італії, хоч я й не претендую на те, ніби Венеція — прадавнє українське місто; проте все це пішло прахом після вторгнення аварів (то була справжня аварія!), за якими потяглися знову і знову потоками варварів усілякі булґари, хозари, чорні клобуки, кара-калпаки, обри, угри, печеніги, песиголовці, сироїди та половці — і жодні оборонні земляні вали не могли порятувати від летючої Азії цих безмовних, загадкових і досі не названих автохтонів, з якими нарешті виринаємо із небуття десь так аж у IX ст., коли-то зграя скандинавських пройдисвітів надумала об’єднати всю цю безголосу спільноту, всіх цих древлян, дулібів, кривичів, дреговичів, уличів, тиверців, полян, хорватів та «чюдь білооку» в єдину державу, очолювану ними ж, себто двома-трьома норманнами, затятими пияками і розбійниками, котрі навіть і слова не знали по-тутешньому, а самих себе йменували «руссю». Остання обставина, мабуть, і спонукала автохтонів визнати над собою чужинське князювання.