(23)
Я щасливий знову бачити перед собою ваші уважні лиця. Мені залишається продовжити і закінчити.
Рух, ненастанний рух, чорні діри цілих століть, провали в пам’яті, відсутність форми та ієрархії, плазма, бродіння — ось що впадає в око при зануренні в глибини землі, про яку я почав вам розповідати. З тутешніх і чужинських літописань, принаймні тих, які заціліли в пожежах тисячі й однієї війни всіх часів — перед монголами, за монголів і після них, — з пісень, леґенд, міфів та інших прекрасних нісенітниць, а краще сказати — версій (бо так ми домовлялися) випливає образ країни, куди химернішої, ніж тогочасні Індія чи Китай. Над нею вічно схрещуються мечі комет. Процесії мерців серед білого дня виходять із підземних поховань. Телята народжуються з вісьмома ногами, а собаки з двома головами. Церкви западаються під землю, а на їхньому місці виникають чорні озера. Суховії та смерчі піднімають у небо і відносять кудись аж у безодні Тартарії цілі міста разом із садами й будинками. Фігури Божих розп’ять на роздоріжжях самі собою відвертаються ликами на захід. І не дивно: ця земля не знає Божих законів, бо вона Богом покинута.
Але в той же час як щедро обдарована! З «Трактату про дві Сарматії» постають перед нами такі багатства незайманої природи, що мимоволі напрошується алюзія з біблійними медом і молоком. «Птиці стільки, що з весною діти наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м’ясом дикої звірини. Річки переповнені нечуваною безліччю осетрів та інших великих риб, які йдуть із моря вверх у прісні води; так наповнюється ріка рибою, що кинутий у воду спис затримується і стирчить, ніби вбитий у землю». Дике Поле, ця манлива terra incognita українського Півдня і Сходу, приваблює у свої фатальні простори все нових і нових піонерів — щось на зразок американського Дикого Заходу через чотири-п’ять віків.