Трава там заввишки з вершника. Дуби мають по десять тисяч років — з одного такого дерева можна витесати цілий корабель або палац. Напівказкові тури, зубри і сайгаки з золотими рогами та алмазними копитами велетенською неляканою хмарою пересуваються з краю в край цієї безкрайньої рівнини. У насипаних до неба могилах сплять в очікуванні години X передвічні чаклуни, що стережуть незліченні скарбниці. Але взимку все це зникає під снігом. Його випадає стільки, що, як і трава влітку, він здатен заховати кінного воїна. З весною ці сніги тануть і затоплюють на два-три тижні всю навколишню рівнину. Тоді місцеві мешканці випливають на Світ Божий у своїх човнах і закидають рибальські сіті, за допомогою яких виловлюють пребагато всякої всячини: перепелині гнізда, римські монети, мамонтові бивні, черепи невідомих монархів, з яких веселі кочівники пили вино.
Звичайно, така земля не могла не притягувати численні зграї особливо колоритної людності з різних ягідних полів і країв. Позбавлені маєтків вельможі і позбавлені сану духівники, мандрівні жебраки, що знаються на хіромантії, хіротонії та хірургії, співочі сліпці, що взяли на себе місію і трубадурів, і хронікерів, утеклі селяни, позацехові партачі, спудеї, відраховані за вільнодумство і содомію, лицарі з підозрілими генеалогіями і безсумнівними геніталіями, реєстрові картярі й шарлатани, єзуїтські проповідники, чорношкірі акробати, невизнані королі неіснуючих держав, учені пройдисвіти, шукачі філософського каменя, продавці повітря, послідовники цвіту папороті, деґустатори солі таємних знань, шинкарі, обізнані в халдейських грамотах, діти першого причастя, свідки другого пришестя, адепти третьої ночі, адвентисти четвертого дня, мочеморди, соціяни, аріяни, растафаріяни, тринітарії, антитринітарії, проте перш усього — вільні коханці й козаки, джигунство й богунство, пияцтво і рубацтво, ангели степу…
Наші карнавали зберегли для нас виразні персонали декотрих із переліченого ряду. Наприклад, сюзерен Карпат і Дунаю князь Ярослав Осьминіг, прозваний так за свою всепроникливість і всюдисутність. Або Козак Ямайка — рідкісної проби шукач пригод, який, викравши на острові Хіос турецьку галеру, добився аж до антильських берегів і започаткував там рід Ощирків. Або філософуючий кат Павло Мацапура, один із батьків середньовічної наркомафії, що був повішений за любов до людського тіла. Або шотландський характерник Мак-Ніс, що дослужився до козацького полковника і нині відомий всій Речі Посполитій як Максим Кривоніс…
Чужинці на Україні — то взагалі предмет для окремої й довгої балачки. Зупинюся лише на кількох італійцях — насамперед із почуття любови до всього італійського, але й також тому, що для кожного італійця Україна могла би стати рідною ненею.
Поминаючи відомі ширше ймення всіляких епігонів високого quatrocento, які, не знайшовши собі збуту по інших, західніших, землях, прийшли до нас, начинені вщерть архітектурними, малярськими, музичними, еротичними та філософськими ідеями, всіх цих героїв плаща і шпаги на кшталт П’єтро Барбона, Павла Римлянина, Амброзіо Прихильного, Каллімаха Буонаккорсі і ще пізніших Россі, Растреллі, Корасіні та іже з ними, згадаю тут побіжно тих, які знані набагато менше, а проте являють собою типи цілком непересічні і навіть екзотичні. Це насамперед власник пересувного звіринця Мікельаньйольо Романо, що першим показав мешканцям моєї країни живого носорожця, про якого раніше вони тільки читали в популярних «Фізіологах», очевидь, візантійського походження. Це, безумовно, консул Венеційської республіки Бандінеллі, що мешкав у будинку з крилатим левом на львівській площі Ринок і влаштовував незабутні корабельні реґати з музикою та співами по ріці Полтві з її каналами. Це також дипломат і поет, посол Венеції до козаків Альберто Віміна да Ченеда (насправді Мікеле Б’янкі), що розкуштувавшися в місцевих медах і настоянках, не побажав їхати назад та й так і лишився при Низовому Військові під іменем писаря Михаська П’янки, скінчивши білою гарячкою в Буджацьких степах. Це також син блудного цигана і капуанської пралі П’єтро Моґільяні, що перейшовши у грецьку віру, вибився в митрополити, а потім заснував у Києві академію, де навчали, за італійським зразком, семи вільних наук; до решти своїх днів цей поважний ієрарх не міг позбутися м’якого романського акценту у вимові, через що так і кликано його «волохом» або «молдаванином». Це, нарешті, Джованні Мазеппа, уламок вигаслого льомбардійського роду, який зробив карколомну політичну кар’єру спершу за царювання Петра Першого, а згодом і при дворі короля Швеції Карла Дванадцятого. Я міг би продовжувати цей чудовий реєстр.