Однак, аби завершити з темою наших історичних зв’язків, мушу підкреслити, що й українців чимало привабила до себе ЬеІІа Італія. Вони вважали, що зможуть тут чогось навчитися, тож пішки переходили через Альпи і лягали спочити в солодкій траві неподалік Больоньї або Падуї, над берегами вічних рік, у затінку помаранчевих дерев. Згадаю при цьому хоч би Юрця Котермака, по-іншому Юрій Дрогобич, автора найпершої видрукованої в Римі книги, доктора філософії, медицини і астрономії, ректора Больонського університету, на лекціях котрого бував навіть Миколай Коперник. Вважався, щоправда, одним з найвідсталіших учнів, не раз виставлявся з лекції, позаяк наважувався вголос верзти всілякі протиприродні дурниці, що нібито Земля обертається навколо Сонця. Наслідки цих коперниканських містифікацій ми тяжко спокутуємо донині.
Я вже й не згадую тут про те (а варто би), що славетний венеційський маляр Вітторе Карпаччо походив, ясна річ, із Карпатських гір, як і я, і справжнім його прізвищем було чи то Гуцуляк, чи то Будзуляк, а може й Буждиган.
Тепер, любі пані й панове, перш ніж перейти до заключної частини мого переливання з посудини в посудину, я хотів би поскаржитися на деяку задерев’янілість язика і пересохлість у горлі. Чи не дасте своєї доброї згоди на те, аби я швиденько хильнув якогось молодого вина з он того срібного келиха? [Отримує згоду, п’є вино].
Але досить ляльок і масок. Від презентації екзотичних птахів і рослин варто перейти до предметів вищого змісту. Адже ми зібралися в епоху «посткарнавального безглуздя світу». І ми запитуємо: що на обрії? А я вже добру годину торочу вам про те, що за обрієм. Хоч, може, обрій — це не тільки те, що мріє недосяжністю десь попереду. Можливо, справжній обрій нам дано побачити, лише озирнувшись і прикривши дашком долоні сліпнучі від призахідного сяйва очі? До речі, предки мого народу вважали, що саме там, за обрієм, живуть душі й тіла померлих. Якщо колись це виявиться правдою, то я дуже хотів би дійти туди — навспак, назад, спиною вперед, не озираючись. Тільки так зберігаються шанси наздогнати цю невидиму, але аж ніяк не умовну лінію.
Ця земля, про яку сьогодні стільки мови з моїх вуст, не могла, як ви вже розумієте, не породити безлічі поетів. їх є цілий леґіон, і вони здебільшого нікому не знані, крім самих себе, але є навіть серед них і кілька тисяч щасливців, що їх друкували в газетах і навіть видавали книжками. Ще більше, ніж поетів, маємо пісень. Один дурисвіт нарахував їх близько тридцяти тисяч. Я можу похвалитися тим, що знаю добрий десяток з них.
Але не поети і не пісні становлять суть нашого карнавалу. Вони лише додаток, присмака, спеція для особливо чутливих. Існує інший чинник, інший збудник. Завдяки йому ми вижили навіть після найспустошливіших воєн і, за словами Павла Алеппського, залишилися «численнішими від зір небесних та піску морського». Нарешті, завдяки йому ми щоразу стаємо самими собою попри всі спокуси бути кимось іншим.
Я маю тут на увазі велику містерію чоловіка та жінки.
Українських жінок я можу порівнювати хіба що з італійськими або грецькими. Кожен із вас міг бачити таких, як вони, в Тіціяна. Заїжджий з Вірменії перелюбник ще п’ять віків тому написав про них так: «Зросту більш високого, ніж низького, з волоссям більш темним, ніж ясним, з очима більш карими, ніж сірими, хоч бувають також зелені. Зуби великі й білі, але не занадто. Губи швидше тонкі, ніж товсті, але приємні для цілування. Брови, як вони самі ще називають, шнурочком, а носи бувають різні, хоч не такі красиві, як у наших. Подих приємний, голос добрий для співу, язик жвавий. Шиї плавні, аж ніяк не задовгі, достатні. Плечі широкі, але в міру, гарні. Груди більше великі, ніж маленькі, часом дуже великі, вкрай рідко дуже маленькі. Животи славні, великі, місячно-білі. Про стегна я міг би розповідати вічність, про сідниці — ще довше, однак не буду. Коліна, як і лікті, тверді, приємні на дотик, чутливі. Литки, як і рамена, повні, гладкошкірі, без волосся. Ступні загалом більші, ніж серед інших народів, але їм це пасує. Про міжніжжя знов-таки ні слова, хоч добре. Забув про вуха — швидше малі, ніж великі. І про долоні — здібні до всякої праці, чисті».
На жаль, ми дуже невдячні створіння. Наше чоловіцтво ще й досьогодні не навчилося цінувати як слід того, що йому подароване. Татари, які набігали з півдня упродовж віків лише за цим «живим товаром», виявилися нібито кращими поціновувачами. В усьому магометанському світі, а також тут, у Середземномор’ї Європи чи навіть Африки, продавалося викрадене ними і поґвалтоване жіноцтво «з волоссям більш темним, аніж ясним». Мода на українських наложниць легко заступила собою попередні захоплення гаремних еротоманів худими черкешенками, дебелими амазонками чи фригідними лесбійками.