Наші чоловіки виявилися назагал не гідними такого багатства. Що робили кращі з них, аби втримати цих жінок і вберегти їх? Утікали в поля, за пороги, в козацтво, в безшлюб’я, в ченці. Для чого? Аби досхочу попиячити, порибалити, побути в чоловічому товаристві. Тим часом жінок, «про стегна яких можна розповідати вічність», залишали любити всіляким тюхтіям, гречкосіям, заїжджим ловеласам та мандрівним штукарям, і коли з південного сходу налітали ловці жіночих тіл, то вже не було кому їх захистити, бо тюхтії пересиджували тяжку годину в шинках, ловеласи пускалися в дальші, невитолочені країни, а штукарі просто розчинялися в повітрі, адже на те вони і штукарі.
Якось одна молода грекиня розповіла мені про те, що в усіх їхніх жінок зазвичай такі ж високі і гарні груди, як і в неї. Це досягається завдяки певному секретові. їхнім дівчаткам з раннього віку дають їсти особливого виноградного слимачка. Я тоді пожартував, чи не дають адекватного слимачка їхнім хлопчикам, і все ж: як багато старань докладають греки до того, щоб їхнім чоловікам хотілося любити їхніх жінок! Щоб ця несамовита драма, цей карнавал почуттів ніколи не мали кінця.
Тим часом у нас триває велике статеве непорозуміння. Наші дівчата і далі недолюблені нами. Будь-які вияви повноти буття, цього вічного солодко-гіркого свята з його дарами і дірами, для нас замінило застілля — цей ерзац карнавалу, де надто багато п’ють, їдять і глитають, де «навіть coitus не коїться», де «гузна цвяхами присилено», де «ми йдемо у наступ і грузнем в харчах, і, як лицарі, ляжем кістьми у гостях»[67]. А наші жінки робляться від цього товстими і пійманими у пастку.
Найжіночніші з них щодня утікають до заморських гаремів — більшою мірою нині, як триста років тому, але завтра більшою мірою, як нині — вони прикрашають собою духмяні суспільства Заходу та Сходу на всіх рівнях їхнього функціонування: від брудних портових лупанаріїв до вишуканих снобістичних клубів.
Наперекір усьому цьому серед нас іще знаходяться такі, що любляться між собою. Завдяки цьому ми виживаємо навіть зараз, коли всі ангели від нас відвернулися. Завдяки цьому ми ще й досі «численніші від зір небесних та піску морського». Нарешті, завдяки цьому ми все ще стаємо самими собою, хоч настільки сильні спокуси здаватися кимось іншим.
Дозвольте мені перед закінченням один трюїзм. Сподіваюся, він не надто вас роздратує.
Тільки любов може порятувати нас від смерті. Там, де закінчується любов, починається «безглуздя світу». І я не думаю, що тоді «на обрії» ще може «що-небудь» залишитися. Крім порожнечі, звичайно. Вона вабить, вона кличе, вона притягує — як нам чинити опір у цей «постлюбовний» час?
Я найменше хотів би скидатися на пророка і щось тут сьогодні провістити. Я запропонував вашій неуважності всього тільки низку версій, кожна з яких зокрема є хибною, а всі разом вони суперечать одна одній, і все ж я спробую навіть із такої безнадійної ситуації вийти з честю, себто з певним висновком. Це вкрай необхідно для композиційного завершення мого тексту. Але не більше. Тому прошу не сприймати цього висновку аж надто поважно. Поставтеся до нього, як до крапки в кінці речення. Або як до трьох крапок чи до знаку запитання.
Я дотримуюсь традиційної системи уявлень. Якщо під Карнавалом розуміти граничне напруження сил життя у всій повноті та невичерпності чи так само вищий вияв битви любові зі смертю (смертю як порожнечею, як антибуттям, як нічим), то він і справді не повинен закінчитися ніколи чи, принаймні, тривати настільки довго, наскільки ми ще не вичерпали свого кредиту в Небесного Глядача. Стверджую це, ні, не стверджую, — припускаю, хоч і можу при цьому здаватися таким же старомодним, як і недоречно вигаданий мною Ярополк-Непомук Кунштик, своєчасно померлий від затемнення світу.
(24)
Мій співрозмовник багато курить. Має звичку час від часу знімати свої окуляри, при цьому його очі набувають цілком інакшого, трохи розгубленого виразу. Порозуміваємося з ним дещо дивною мовою, в якій дві третини слів становлять німецькі, а решту англійські. Наших спільних знань у цих двох мовах вистачає, щоби сяк-так домовитися. Не можу не звернути уваги на його виняткової форми пальці. Я нітрохи не здивувалась би, довідавшися, що вони належать якомусь віртуозові. З них — пальців — я і починаю нашу розмову, що відбувається в готельних апартаментах, де мешкає мій співрозмовник серед Гобеленів, дзеркал і старих світильників.