— Пане Перфецький, Ваші пальці, здається, зраджують у Вас музиканта?
— Я справді можу грати на деяких інструментах. Повірте, геть не професійно. Але бувають хвилини, коли мені дещо вдається.
— І, якби я попросила Вас виконати що-небудь он на тому спінеті…
— Спінет, як і клавесин, як і чембальо та клавікорди, належить до моїх улюбленців. Коли я був ще зовсім дитиною і жив у містечку, зусібіч оточеному горами, то відвідував приватні уроки музики в однієї старої самотньої єврейки. її кликали в містечку «дурна Циля». З невідомих часів вона успадкувала дивовижний дрезденський клавесин, на якому свого часу грав хтось із великих, здається, Моцарт, але не той Моцарт, якого знають усі, а Франц Ксавер Моцарт, його син, котрий жив у Львові. Циля була шалено забудькувата і нехарапутна, до того ж тримала на веранді тринадцятьох котів, і від усього цього дуже смерділо. Але я любив ці уроки музики: запах старого дерева, нотні збірники, тремтіння тембрів, сморід веранди… Одного дня вона вийшла з дому і ніколи вже не поверталася — так, наче її й не існувало. Значно пізніше я довідався, що то була свята Цецилія, патронеса музики і винахідниця органа.
— Зрозуміло. Тепер від пальців — до прикрас на пальцях. Цей перстень має якусь цікаву історію?
— Його презентував мені маґістр ложі «До Справжньої Єдности» при посвяченні на п’ятий знизу ступінь. Я, безсумнівно, жартую. Це фамільний перстень, а краще сказати, родинний.
— Наскільки я відчула з Вашого сьогоднішнього виступу, проблематика роду, спадковості, традиції в усіх її вимірах є ключовою для Вашого світобачення?
— Мабуть, Ви не помиляєтеся. Хоч я над цим не замислювався. Мій рід не є чимось надто унікальним. Довший час це було причиною серйозних страждань для мене. Страждань? Так, здається, в цьому разі я можу вжити настільки голосне слово. Страждань.
— Маються на увазі якісь переслідування з боку режиму?
— Аж ніяк.
— Тоді що ж?
— Це надто інтимно. А втім, я можу змалювати обставини в найзагальніших рисах. Свого часу я був одружений з особою, що походила з направду найродовитішої шляхти. Була графівною чи, може, навіть і княжною. Її батьки відмовили нам у благословенні через мій простацький рід. Спершу вони вимагали від мене генеалогічної довідки про те, що бодай одна шістнадцята моєї крові має блакитнуватий відтінок. Але навіть такої довідки я не роздобув, хоч писав розпачливі листи до всіх монархів світу. Лише король Непалу був ласкавий відписати мені і прислав кольорове фото свого улюбленого слона…
— І це стало причиною вашого розриву?
— Гадаю, що так. Непрямою. Прямих причин узагалі не буває.
— Дякую за максимум відвертості, виявленої Вами. Однак наші читачі були б вельми цікаві довідатися трохи більше про Вас і Ваше життя. Не сумніваюся, що в себе на батьківщині Ви достатньо знана постать. Не судіть суворо, але тут, у Венеції, раніше ніхто нічого не чув про Вас. Отже, трохи про себе.
— Взагалі я полюбляю говорити про себе, тому охоче погоджуюсь на всілякі інтерв’ю. Люблю також ходити до сповіді — священики вміють бути уважними. Я народився приблизно в центрі Європи. У дитинстві відвідував приватні уроки музики, потім таємну гімназію, де нас навчали мов, поетики, фехтування та нотної грамоти…
— Скільки мов Ви знаєте?
— Жодної. Я знаю багато слів у різних мовах. Я вже казав про це нині. Тоді ж, у дитинстві, я навчився розрізняти музичні інструменти. Я зрозумів, що кларнет — це екзальтований панич періоду визрівання, схильний до патетики і зривів голосу. Альт — зовні поверховий дженджик років тридцяти, насправді глибокий і пристрасний. Скрипка — старіюча панна, вся нервова палкість якої ґрунтується на жахному передчутті довічного дівування. Натомість віолончель — погідна і гармонійна пані своєї долі, еротична королева смичків і смиків. Мужчиною ж я став завдяки арфі — досвідченій перезрілій куртизанці з деякими надто романтичними поглядами на життя і секс.
— Ви пробували самі писати музику?
— Я намагаюся робити це завжди, скільки себе пам’ятаю. Під цією музикою я розумію вірші. І взагалі слова, з’єднані докупи, тексти. Щодо музики як такої, власне музики, то я ніколи не писав її в дослівному значенні, хоч міг би заграти що завгодно. У Львові, куди я сімнадцятирічним приїхав з рідного містечка…
— Львів — це те згадуване Вами сьогодні місто, якому десять тисяч років?