— Чи вірите Ви, що у Вашій країні настане краще життя?
— Воно і зараз прекрасне. Життя не буває кращим чи гіршим. Воно життя. Я в ньому. Я тішуся, що воно є.
— Навіть коли бракує грошей, щоб купити хліба і сигарет?
— Тоді тим більше. Тоді все загострюється. Тоді ти легкий і ясний.
— Отже, після Венеції Ви повертаєтеся додому?
— Не знаю. Я хотів би ще трохи помандрувати. Перетнути океан. Написати книгу про Нью-Йорк.
— А чи буде книга про Венецію?
— Це була б направду божевільна ідея! Писати про Венецію? Хіба можна що-небудь ще написати про Венецію? Після тисяч і тисяч і тисяч уже написаних сторінок? Ні, нема дурних!
— І все ж. Які Ваші враження від Венеції?
— Я мав тут багато тривоги. І неспокою. Знаєте, як я провів кілька годин пообіднього часу сьогодні, коли нарешті відбувся мій виступ на семінарі? Я тут намагаюсь не потрапляти на очі одній знайомій дівчині. Вона приїхала з Польщі і вже, здається, третій день розшукує мене по всій Венеції. Але я не можу тепер з нею бачитися. Не посміхайтеся, це зовсім не те, про що Ви думаєте, і от, аби з нею ніде не зустрітись, я обираю для прогулянок якісь дуже віддалені й непопулярні квартали, де майже немає музеїв, пам’яток, ресторацій і всякого такого. Мушу визнати, такі місця тут нелегко знайти, і все ж сьогодні пополудні я, здається, щось таке знайшов. Я кутався у плащ і тремтів на цьому лютому вітрі…
— Погода останнім часом справді дивує…
— Я ходив під цим мокрим снігом, нікого не було поруч, і я бачив якесь дуже бідне і дуже хворе місто. І мене аж стиснуло чимось холодним, коли я раптом усвідомив, що навіть ми, теперішні покоління, можемо стати свідками того, як з цього міста евакуюють усе живе, бо жити в ньому вже буде просто неможливо. Я побачив у цьому страшну метафору людського безсилля культурою порятувати світ. Такий собі хвилинний настрій…
— Щось дуже співзвучне Вашій доповіді, так? До речі, той пасаж про молоду грекиню з великими персами — також метафора? Чи не вигадали Ви її — так само, як і свого бідолашного сухотного філософа?
— Я не вигадав її. Вона працювала кельнеркою в одній берлінській кнайпі і справді мала дивовижні груди. Її звали Зоя, себто «життя», якщо я не помиляюся. Зараз вона вже, мабуть, у Греції.
— А що Ви скажете про тутешніх жінок?
— Мені подобається, що вони дивляться на чоловіків. Це робить їх гарними. Ця столітня суміш — кров куртизанок і черниць…
— У Вашій країні жінки не дивляться на чоловіків?
— Думаю, що все-таки. Просто вони встигли розчаруватися.
— Ви також були причиною розчарування?
— Напевно. Я дуже мало любив свою жінку. Маю на увазі тривалість. Себто, я знову висловився не так. Мені важко бути зрозумілим.
— Вибачте. Я, можливо, трохи перебираю з некоректністю. До речі, за цю розмову Ви також зможете отримати гонорар. А поки що я хочу подякувати Вам. Мушу бути щирою — Ваша доповідь з усіх почутих сподобалась мені найбільше, Ви не повірите, але більше навіть, ніж доповідь пана Мавропуле! Я бажаю Вам і Вашій країні тільки любові. Тепер іще одне, останнє запитання, на яке Ви можете й не відповідати. Спостерігаючи за Вами з самого ранку, я зауважила, що, на відміну від попередніх днів, Ви мали з собою якийсь чорний шкіряний футляр, з яким ніяк не розлучалися. Що в ньому?
— Вогнепальна зброя. Снайперська гвинтівка. Адже насправді я лише про людське око є учасником семінару. Насправді моїм завданням було прикінчити одну поважну птицю.
— І вам це вдалося?
— Сподіваюся, що ні. Я не стріляв, і взагалі це був жарт.
— Овва! Жарт? Як Ви мене розчарували! А втім, я так і думала. Дякую ще раз.
На знімку: наш гість С. Перфецький дивиться на Венецію з вікна в монастирі Сан Джорджо Маджоре.
(25)
— Не сумніваюся, що ти її шарнув, — сказала Ада і міцно стулила губи.
— Кого? — не зрозумів Перфецький.
— Ясна річ, ту лахудру з газети. Вона постійно смокче «тік-так». Думаєш, її дуже цікавлять ці ваші дурнуваті інтерв’ю? Дівчинка просто шукає собі пригод.
Вони вже добрих півгодини блукали під мокрим снігом якимись найтемнішими завулками в пошуках таємничого дому Фарфарелльо, куди були запрошені на врочисту вечерю. Судячи з позначки на мапі, яку їм сьогодні вдень запрезентував Даппертутто, місце нічного збіговиська було десь цілком поруч. Але де саме?
— У цих кварталах для люмпен-венеційців сам чорт ногу зломить, — відкрив Америку Перфецький і тут-таки мало не впав, спіткнувшися на якійсь невидимій сходинці, по чім не надто злостиво вилаявся. — 3 чого ти це взяла?