— Ви з нею задовго сиділи у твоєму номері, — пояснила Ада. — і взагалі. А втім, яке мені до цього діло?
Вона знову вдала, ніби розглядає мапу, ставши ближче до самотнього і поки що не розбитого ліхтаря. Вітер з півночі завивав у провулках, сиплючи все новими й новими жменями снігової крупи. Він бив ліхтарі і потрясав віконницями.
— Але нічого. Ще якась ніч, якийсь день, — продовжувала Ада. — Роз’їдемось — і дула в квіти! Подивись, котрий номер на цьому будинку.
— Три тисячі двісті шістнадцять, — не змигнувши повідомив Стас перше, що спало йому на думку. — Ти несправедлива до мене. Мені потрібна тілька ти. Я хочу тільки тебе. Я просто не бачу інших, бо на світі є ти.
Він зважився поцілувати її кудись в обличчя, але натрапив губами на сніжинку.
— У такому разі ми вже майже на місці, — виснувала Ада і рішуче повернула праворуч. — Я хотіла тільки одного — щоб тобі було добре.
Вона як завжди йшла трохи попереду.
— Ну от, — сказала через хвилинку і ще раз подивилася в мапу. — Ми прийшли.
Мала тріпотіла на вітрі й намагалася вирватися їй з рук. Здалося раптом, що це шматок живої шкіри, якому дуже хочеться літати. Долаючи пташиний опір мапи, Ада згорнула її і силоміць заховала в торбинку, видобувши натомість котрийсь із незліченних путівників.
Будинок, навпроти якого вони стояли, містився на другому боці вузенького каналу і провадив до нього зовні не примітний місток. Не зважаючи на довколишню темряву, будинок було підсвічено якоюсь внутрішньою ілюмінацією, що пробивалася крізь шпари у забитих або проламаних віконницях. Крім того, будинок звучав. Його було здалека чути. Увесь фасад був прикрашений бляшаними сонцями, зірками, півмісяцями, іграшковими вітряками та чортиками — і все це несамовито крутилося, лопотіло і деренчало посеред навального нічного циклону. Здавалось, якийсь цілком здитинілий штукар вирішив зодягнути своє житло у всілякі маґічні дрібнички, щоб відганяти або, навпаки, заманювати в нього перелітних духів.
— Каза Фарфарелльо, — прочитала Ада з путівника. — Нині тут ніхто не живе. Раніше дім належав родині неґоціянтів, що прибула до Венеції звідкись аж із Калькутти. Або з Мадрасу. На початку віку вони всі нагло позникали. Тут написано, що перетворилися на дивоглядних птахів. Тепер будинок винаймає наша фундація. Для всіляких імпрез. Ходімо?
Ступивши на місток, Перфецький відчув, як той застогнав під ним. На душі зробилося тоскно. Вітер збив набік його ледь вимоклу чуприну. Ада двома руками притримувала свій берет.
— Так чи інакше, але я люблю тебе, — спробував Стах перекричати вітер, однак Ада могла й не почути цього, бо відповіла цілком невпопад:
— Постарайся не залишати мене з іншими.
Всередині пахло запустінням і грибком, клапті оксамитових шпалер звисали зі стін, з якихось пробоїн у стелях дзюрчала вода. Однак уся ця руїна була потужно висвічена різнобарвними світильниками і безліччю духмяних свічок — товстих і тонких, розташованих на сходах, ґалереях і у верхніх кімнатах.
— Ваші плащі, — вклонився слуга-китаєць, виринувши перед ними у вестибулі і, як здалося Стахові, неприязно всміхаючись. Десь нагорі загоготав Мавропуле — це ні з чим не можна було сплутати.
— Тут доволі затишно, — нібито зіронізував Перфецький, струшуючи з волосся клапті мокрого снігу.
— Фундація вже віддавна виношує плани тотального ремонту і перебудови, — пояснила Ада. — Поки що бракує грошей.
Китаєць прийняв від них плащі і зайшов до якоїсь бічної шафи, звідки вже не повернувся. Натомість вийшла до них усміхнена гостеса в місячно-блідій сукні, чимось невловно схожа на щойно зниклого гардеробника, хоч і без найменшої китайської рисочки. Вона попровадила їх сходами нагору, оминаючи свічники, діри в підлозі, розставлені там і сям ночви, тази і глеки, а також химерні нічні посудини — все це начиння було вже по самі вінця наповнене водою, що скапувала звідусіль.
Ада була в темно-зеленому — вперше за всі дні Стас побачив її в такій невластивій барві. На грудях мала також дотепер ним не бачену брошку у вигляді сріблястої зґрабної жабки. Перфецький здивовано відкрив для себе, що це їй пасує. Гостеса йшла трохи попереду. Досягнувши верхнього поверху, вона обернулась і тут виявилась ніякою не гостесою, а секретарем Даппертутто в хитро скроєному ексклюзивному вбранні. Він пустив їм в обличчя хмарку тютюнового диму і невдоволено сказав:
— Усі вже давно на місці. Через вас ніяк не можемо приступати. Де ви блукаєте?