— Я кілька разів збивалася з дороги, — відповіла Ада, винувато мружачись від світла.
— Ти завжди була неуважною, — похитав головою Даппертутто і зупинився перед заляпаними вапном дверима, з-за яких лунали не дуже виразні голоси, час від часу гоготав Мавропуле, а поверх усього долинали якісь розрізнені музичні акорди — так буває, коли невеликий оркестрик щойно готується до гри, налаштовуючи свої інструменти.
— Ви готові? — суворо запитав Даппертутто, прискіпливо оглядаючи їх з голови до п’ят.
— Як завжди, — кисло посміхнувся Стас.
— Ви не готові, — твердо прорік секретар і вказівним пальцем торкнувся спершу Адиного, а потім і Стасового чола. — Аж тепер ви готові.
Його палець був ніби вимащений липкою олією, що від неї на лобі мусив лишитися слід. Перфецький спробував тут же витерти неприємне відчуття плями, але Ада впіймала його за руку і крізь зуби шепнула «дай спокій». Даппертутто ще раз окинув їх суворим поглядом і, зненацька розплившися посмішкою гардеробного китайця, проголосив:
— Бажаю приємної забави та незабутніх вражень!
Він уклонився, повернувся обличчям до дверей і наліг на них обома руками.
Кімната, до якої вони потрапили, була радше не надто просторою залою, так само щедро залитою світлами, з вікнами, забитими старими дірявими віконницями, в які знадвору кидало пригорщами вітру та снігу. Усе товариство і справді було на місці. Гості виглядали цілком особливо і по-святковому: набріолінений та підмальований Дежавю, втілення Елеґанції, Альборак у новісінькому френчі та крагах і кавалерійських чоботях зі шпорами, Лайза Шейла у настільки широкому чоловічому капелюсі, що її гостроносе обличчя майже повністю пропадало в його затінку, Джон Пол у незліченних барвистих сорочках та светрах. Мавропуле мав на собі такий червоно-ядучий піджак і таку смараґдово-фіолетово-помаранчево-золоту краватку, що не осліпнути було неможливо, до того ж він постійно переймав і хапав за боки звабливо вертлявих гостес, які саме завершували накривати на стіл; з розведеними як в опудала руками він переслідував їх по всій залі з тією лише метою, щоб учергове притиснути і, видобувши з кожної захоплений еротичний писк, переможно загоготати.
Ближче до запаленої печі сидів у величному аж майже ведичному кріслі, більше схожому на трон, сам Казаллеґра — до пояса в чорному фраці, з метеликом і камізелькою, також посипаною зоряно-місячним ще теплим пилом. Що було нижче пояса, сказати важче, бо ця половина старого була дбайливо закутана у плед, над яким почесною вартою схилялися то Кончіта, то Лючія, поперемінно розгладжуючи його і щось люб’язне нашіптуючи прадідусеві на вухо.
А далі були ще інші гості — численні світові знаменитості чи, може, всього лише їхні двійники. Дехто навіть танцював, хоча, здавалося, що під ту недоладну какофонію, яка линула з підсилювачів і звідусіль, не те що ніяких танців, а й ніяких шманців бути не може.
І от у цю мить полетіло, ніби шемріт, легкий та невиразний, з вуст в уста одне й те саме: «Починаємо, починаємо»…
Музика (якщо так можна про неї сказати) затихла, і всі завмерли по кутах зали. Даппертутто стояв посередині, тримаючи в руці мікрофон, який більше нагадував зміїну голову. Він постукав по ньому тим самим наолієним пальцем, від чого запала цілковита тиша. Навіть вітер за вікнами раптово вгомонився.
— Мої любі, — звернувся до присутніх виконавчий секретар.
— За споконвічною традицією нашої спільноти, ми повинні розпочати ці довгоочікувані урочистості хвилиною загального єднання та глибинного зосередження. Я прошу дати фонограму.
По цих словах він опустив руки на струнко і виплюнув з кутика вуст щойно дотлілий недопалок. Це послужило сигналом для незримого хору й оркестру. Мелодія була такою ж незрозумілою, як і весь попередній музичний супровід. Власне кажучи, то було відразу декілька різних музичних тем, запущених водночас і без найменшого смаку. Стасові з його абсолютним слухом вдалося визначити лише деякі складники розквітлої при люстрах і свічках священної какофонії. В основі її лежала «Мала масонська кантата», поверх якої впліталися окремі синкопи «Маршу розенкройцерів» та буфонні ритми «Вальсу чорнокнижників»[68]. Що там було ще — навіть Перфецький не міг уловити, хоч, ясна річ, з усього цього вимальовувався ще з десяток усіляких класичних і неокласичних нашарувань. Більшість із присутніх ворушила губами — так, наче підспівуючи якоюсь геть нерозбірливою мовою, можливо, латиною. Скосивши очі на Аду, Перфецький зауважив, що й вона, хоч і не співає, але увесь час немов бореться зі спокусою це робити: посіпування губів якнайкраще свідчило про її стан. За деякий час він і себе впіймав на тому, що сверблячка вступити у пісню робиться все нестерпнішою, й, дарма що слова були невідомі, йому над усе хотілося підтягувати бодай останні склади. На щастя, це невдовзі закінчилось, і всі поаплодували.
68
«Мала масонська кантата» — останній із завершених творів Моцарта, КУ 623 (15. XI. 1791). Щодо «Маршу розенкройцерів» та «Вальсу чорнокнижників», то про них нам невідомо нічого.