ПЕРВІНКА
Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев —
купи цегли, та глини, та уламків.
Миколка біг далі.
На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився;
в який його бік тепер?
Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі — від
страху.
Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся
до кожного бій- ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.
Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши
шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка
теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
— Здрастуйте! — сказав їм Миколка.
Діти полохливо підняли на Миколку очі, помовчали, а потім дівчинка підхопила решето і щезла
в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.
На порозі з'явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
— Тьотю, а де тут у вас базар?
— Хто?
— Базарі
— Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й див- ляться, аби щось украсти! Ото на базар і
йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
Миколка кинувся тікати.
Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став — ні живий ні мертвий.
Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев'язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,
— татова зарплата з фронту, — Мнколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, — заховав гроші і
вигулькнув із танка.
Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за
ними.
Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
Миколка обвів його очима і сказав:
— Ого, який великий! — Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,— шапка з
голови мало не впала.
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька
біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші
біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
«Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно». Що за «казьонний дом», Миколка не знає, але добре, що «благополучно».
«Тепер поворожу на корову»,— думає Миколка і дає дядькові ще двадцять. Миколку
обступають закутані хустинами по самі очі тітки і разом з ним уголос по складах читають: «Нет в жізні
сщастя».
— Нема, значить, тобі щастя, синочку, та й де воно візьметься при лихій годині,— каже якась
тітка над вухом, а сама вже шелестить рублями до безногого дядька.
— Ну, раз нема, то нема,— каже Миколка і йде до перукарні, туди, де милять милом, точать
бритви об паски і щетини під бритвами аж цвірінчать, так щетинам голитись не хочеться. І пахне
духами, так пахне духами, що і не вилазив би із цієї теплої перукарні, а навіть жив би у ній і з ранку
до вечора нюхав би цей золотий запах духів, якби не корова.
— А тобі чого, малий?
— Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.
— Е, ні, десяткою тут не обійдешся.
— Ну, тоді за двадцятку!
— Спершу покажи, бо таких шелихвостів, як ти, вештається тут до чорта.
Миколка відвертається до стіни, дістає з пазухи червону тридцятку і каже:
— Гляньте, що не брешу.
— Тоді йди сюди, я тобі подушу на всі тридцять. От тут-то вже Миколка й злякався: викинув
гроші на свинки, викине на духи, а корова?
— Ні, за двадцятку, і край, а десятку давайте здачі.
— Ти дивися якийі Скільки ж це тобі?
— На цю осінь до школи...
— Тоді нагинай голову, і буде тобі за двадцятку. Перукар бере зеленого флакона і під регіт
дядьків, що під стінами стоять в орденах та медалях, капає холодними духами Миколці на шию.