— Може, ще й під носом?
— Але за двадцятку,— швидко відказує Миколка і вже чує під носом райський запах. Він тягне
його у себе, так що пахне аж у горлі і в серці пахне!
Тепер мерщій купувати корову та бігом додому, щоб мати понюхала, а з нею братик і сестричка, щоб знали і вони, які-то духи бувають на світі у перукарні на базарі.
Миколка прожогом вискакує з перукарні і стає: базар великий, людей багато, і де тих корів
продають — невідомо. А тут ще духи розпахтілися, і вітер повіяв — пропали духи!
Миколка витягає з кишені вузлик, розв'язує, окрайчик хліба і цибулину кладе до кишені назад, а
хустинкою міцно перев'язує шию.
Тепер уже, нарешті! Можна було б і запитати, де прода- ють корів, але як ти його будеш питати, коли ти малий і коли в тебе за пазухою двісті тисяч грошей — ще довідаються та заберуть!
Старців — на кожному кроці: і сліпих, і так покалічених, усяких ворожбитів і циган, а таких, що
нічого не продають і не купують,— роями ходять по базару, все може бути!
Миколка вщулює голову в плечі і, як горобець, впурхує поміж куфайок і шинелей, бушлатів, курток, зелених і рудих френчів, піджаків і, видихаючи з-під носа майже уже невловимий пахощ духів, сопе в базарній хвилі в сподіванні, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовті чуні і
мамина куфайка обляпались грязюкою по самі вуха.
Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка
побачив корів.
Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє
останнє винесене на базар сіно.
— Та ось де вони! — прошепотів Миколка і зупинився:
бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще
тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив'язана
до воза, двоє дядьків їли ковбасу.
Спочатку Миколка не повірив, але коли побачив, як один із них, той, що був у брезентовому
плащі, запихає свого червоного носа у торбину і витягає з торбини ще одне кільце ковбаси,— у
Миколки потекла під щоками слина, хоча він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасячий запах, коли їхнім селом проходили німці, чи італійці, чи хто там проходив іще: хіба їх усіх перелічиш ?
Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!
Боком-боком Миколка почав обходити дядьків, щоб вийти їм у спину і стати проти вітру і так
дивитися.
Дядьки ж тим часом не поспішали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони
довго, і той ковбасячий дядько у брезентовому плащі висмикував із-за халяви батога, цвьохкав ним у
повітрі перед носом корови і знову їв ковбасу.
«От як виросту,— думав собі Миколка,— буду їсти ковбасу день і ніч, доки не наїмся і аж доки
ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не наїмся... Але нічого, нічого, не сьогодні-завтра
прийде мій батько з війни, то все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком
ковбаси, і медалей у нього буде на грудях дзеленчати більше, ніж у вас двох, узятих разом із вашою
ковбасою!»
І Миколка вихопив із кишені окрайчик хліба з цибулиною, і не зводячи засльозених очей з
дядьків, з'їв свій харч як на вогні.
В цю мить увесь базар підняв голови в небо.
Навіть дядьки перестали жуватл і позадирали в небо напхаті ковбасою роти: низько над
базаром шугонула трійка «яструбків». А за нею ще одна, потім — ще! Вони летіли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за Синюхою.
Миколка навіть помітив у кабіні льотчика — хлопця у шоломі, Миколці начебто здалося, що
льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому... а кому корову купувати!
Миколка похолов: ось уже скільки часу він заглядає цим брезентовим дядькам у їхні ковбасячі
роти, будь вони неладні, а корова?! А ще дванадцять кілометрів вести її степом додому. А мати ж
хвора, не може злізти з печі і думає, де ж це він там на базарі і як.
Тим часом йшлося на післяобіддя, базар знелюднів, і ко- рів лишилося іще менше, ніж було.
Миколка полічив — чотири корови.
Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й нема, почав наслухати, скільки за неї
правлять і скільки дають...
Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою. Чоловік одразу почав обмацувати
та м'яти коров'яче вим'я, боки, шию.
— І скільки ж дає ваша біленька? — запитав чоловік у власника корови.
— Так як на добру пашу, то до двох відер.