— Чимось пахне, чорт його знає чим, але чимось
при- ємним.
— У перукарні на базарі за двадцятку!
— Може, й духи, але за двадцятку... Я б не дав. Миколка обв'язав хустинкою шию:
— А я дав!..
Підходили до Миколчиноі напівзгорілої хати. Хата стояла на рівному місці в обгорілому садку, з
обгорілим сараєм. Лишилися подряпані котами білі вугли, та двоє вікон лиши- лось із десяти. Хата
була велика, бо татів ще дід, як мати казала, на Бузі козакував і, козакуючи, сотворив цю хату своїм
дітям. А дітей у татового діда бігало, як пшона.
Посеред двору чорніла криниця з пригорілим журавлем, І дід Рятушняк сказав:
— Коли б доброго сухостою знайти та журавель замінити. Але де ти його в чорта знайдеш, коли
самому нічим у хаті розпалити.
І дід, і всі люди вже потроху допалювали у печах стріхи зі своїх хат, а в кого хати були попалені
німцями, так у тих в землянках зимувала зима.
Правда, хто був здоровіший та молодший, той носив в'язками курай із степу, а хто старіший та
недужий?
Отак і дерли свої стріхи та в піч кидали, щоб хоча душу нагріти.
— Діду, ведіть Первінку у сарай, а я заразі — прошепотів Миколка і навшпиньках відчинив двері
сінешні, двері хатні, тихо підійшов до печі.
Вкрита батьковим давнім піджаком, мати лежала скраю печі і дивилася в стелю.
— Мамо! — крикнув Миколка.
Але йому лише здалося, що він крикнув. Він не крикнув, як того йому хотілося, а якось
прошелестів сухим язиком, бо слова неначе піском пересипалися.
— Мамо, я купив корову! Дід Рятушняк у сарай повіві Первінкою звати.
Мати здригнулася і повільно повернула до Миколки своє хворе обличчя.
Від стіни випірнули голівки Миколчиних брата І сестрички І в один голос залепетали:
— Наш Миколка корову купиві Наш Миколка корову купив!
— Я її ще вчора купив, але ж ти знаєш, мамо, дорога яка, і чуні розклеїлися, а тут ще ніч...
— Так ти що — і ночував у степу?
— Ночував. Трохи був змерз, але на ранок сонце зійшло, і тут, бачу, дід Рятушняк іде. І ще, мамо, дивись, п'ятдесят тисяч лишилось, і дивись, якого я щавлю нарваві У ярку, як до нас ото на
половині дороги! Ми з дідом Рятушняком тепер будемо корзинами носити його!
— А ти ж хоч їв що-небу дь?
— Їв. Щавель їв. І Первінка їла. Тепер ми будемо корзи- нами носити його. А як прийде батько, то й з батьком! З щав- лем ми вже не пропадемо!
— А яка ж вона з себе? — тихо спитала в Миколки мати.
— Чорненька. На весь базар вона одна така тільки й була. І роги віночком. Три стакани на день
дає. І не б'ється.
Миколка витрусив на лежанку щавель, виклав грошї, став на лежанку коліньми, розв'язав на
шиї хустину і сказав:
— Мамо, а понюхайте у мене за шиєю — чим пахне?
Мати пригорнула Миколку ближче до себе.
Миколка відчув гарячий спечений подих маминих губ.
— Ну, мамо, кажіть! Кажіть! Чим пахне?
— Де ж це ти, синочку, такими гарними духами напахтився?
— У перукарні на базарі за двадцятку!
— Миколко, дай і нам понюхати! — потягнули шиї через маму братик і сестричка і своїми
холодними носиками ви- нюхували б Миколчине щастя і до вечора, якби в хату не зайшов дід
Рятушняк.
— З молоком вас, Маріє, у вашій хаті!
— Так пішли здоїмо! — сплигнув Миколка з лежанки.
— Здоїмо то здоїмо, а чим годувати будемо? Чим же, Маріє, ми її годувати будемо?
— Так трава ж скоро буде, діду! — вигукнув Миколка.
— Доки до тієї трави — ще не один раз можна буде ноги витягнути,— сказав дід і знову
звернувся до матері: — У мене, Маріє, є така думка: поки на моїй хаті лишилося ще трохи стріхи, то
яехай вона цю стріху поки що їсть — ви колись віддасте.
— А чи ж буде вона тую стріху їсти? — запитала мати.
— Буде їсти ще й дякуватиме. Сокирою посічу, теплою водою скроплю—ще й дякуватиме, як на
Великдень.
Знадвору почувся гамір.
Миколка виглянув у вікно: у їхніх воротях стояло душ десятеро жінок з порожніми відрами, і
деякі коромислами показували на Миколчину криницю.
Оскільки криниці по всьому кутку були замулені, нікому було їх чистити, то жінки ходили по воду
у Миколчин двір, до Миколчиної криниці, яку вичистив ще при німцях дід Рятушняк.
Жінки приходили до криниці і по два, а то й по три рази на день, скільки кому треба, а эараз
эбилися у воротях і топчуться.
— Що там таке? — Дід Рятушняк підійшов до вікна і собі.
— Зараз узнаю,— Миколка вибіг на подвір'я. Біля криниці лежав отой самий степовий собацюра