приносити людям більше горя, ніж радості.
Миколка зіщулився, наче люто змерз, і вже те дивився на тітку, а дивився десь наче позад
себе.
Миколка чекав, Миколка вже приготувався, що ось тітка Василина підійде, мовчки постоїть, вийме із сумки похоронну і тяжко скаже: «Нема вже в тебе, синочку, батька...»
— Нема вам, синочку, нічого на цей раз,— раптом каже тітка Василина і йде далі.
Миколка як був, так і сів на камінь. Посидів довгенько, доки розвиднілося в голові і доки не
почулося згори їхньої вулиці ще одне чиєсь удовине голосіння.
— Діду, несіть Коцюбенкам молоко, а я пішов у степ. Пошукаю мишачі купки.
— Ти думаєш, миші тебе ждуть? Та поїли вони за зиму все, чим запаслись.
— Поїли? А може, й не поїли... Піду туди, за Розкопану могилу, де торік просо було.
— Іди, тільки на міні не підірвись.
Кому-кому, а Собаці тільки цього й треба було! Швиденько напився з калюжі води і рвонув! Він
виривався наперед Миколки далеко аж за вигін, а потім летів до нього назад і якийсь час ішов
спокійно поруч,аж доки на його ніс не падав дикий запах звіра чи птиці.
Тоді він на мить зупинявся і дуже серйозно, по-хазяй ському поводив носом у тому напрямку, обережно зупиняв ніс, ще раз втягував у себе той запах і включав першу собачу швидкість — не
йшов, а плив, стелився над землею,
Не оглядаючись нікуди, неначе від звіра і до його собачого носа була протягнута пряма-
прямісінька струна, нікому не видима, а видима лише йому, і він ішов по ній, як і належить іти по
струні.
В такі моменти Миколка зупинявся, аби не зашкодити чотириногому мисливцеві своїм
необережним кроком.
Собака ліг на землю... Не ліг, а опустився на неї, як пух, як павутинка, дарма що важив добрих
два пуди...
Зараз буде стрибок...
Стрибок!!!
В самого Миколки всередині щось тьохнуло, так стрибонув Собака.
Щось фуркнуло з-під його носа, а Собака так і продовжував лежати на землі, наче він не міг з
неї встати, наче увігнався він лапами в землю по самий живіт.
Собака якийсь час непорушно дивився вслід куріпці, аж доки не зникла вона в сірому просторі, а потім повільно І винувато повернув до Миколки свою голову з двома пір'ї. нами від куріпчиного
хвоста в зубах.
— Ось тобі й маєш,— сказав йому Миколка,— а ще кажеш! Хто ж так плигає на куріпку? Що
вона тобі — вовк? Краще шукай мишачі купи. Вони не бігають і не літають. Шукай.— і Миколка сам
став обдивлятися навкруги.
Незабаром проминули Розкопану могилу і вийшли на торішнє просовище.
Біля могили росла одненька груша-дичка, і Миколка помітив на ній з десяток торішніх
покоцюрблених грушеняток. Не гаючи часу, він поліз на дичку.
Груша була колюча, як мороз, 1 лізти на неї — не мед. Та й грушенята висіли на верхів'ї.
Собака стояв під грушею біля млинка і не зводив з Миколки здивованих очей.
Миколка позривав грушки в кишеню, одну з'їв сам,— була вона бляшана якась, але грушевий
дух ще трохи жев- рів у ній,— одну кинув Собаці.
Той негайно зловив її в повітрі, пожував-пожував та й виплюнув. Грушок, видно, Собака не
любив.
Порожне запущене поле сумно лежало без нічого,—ні соняшник, ні колосок не хвилювали його
в усі роки війни. Посіяв тут, правда, хтось трохи проса за могилою, і те миші з'їли.
Миколка розгорнув мишачу купу, другу. Купи були порожні, за зиму миші перетрубили всі свої
запаси і зараз живились, як могли, коріннями, листочками торішньої трави, стеблами.
В одній купі Миколка знайшов трохи магару: миші не віддавали його, кусали Миколку за пальці, а Собака ловив і душив мишей...
Додому прийшли надвечір. На подвір'ї, біля криниці було тихо. Миколка зайшов у сіни, поставив
мішечок з магаром 1 зайшов до хати.
— Мамо, це я. Я магару з поля приніс! Завтра промию його водою, підсушу, потовчу в ступі—
ось нам і каша!
—Добре, — тихо проказала мати.—Там дід Рятушняк картоплі приніс. То ти звари.
— Зварю, мамо. А ночувати я сьогодні буду біля Первінки. Миколка вийшов у двір і сказав
Собаці:
— Ти ж мені гляди: цієї ночі не ходи, щоб не вкрали Первінку. Чув? Гляди ж. А я буду в сараї.
Миколка взяв габлі, постелив фуфайку біля Первінки, поклав габлі поруч, поставив собі на ніч
кружку води, зачинив на замок зсередини двері і ліг.
Глибоко і тепло дихала Первінка, від її тіла пахло літом, нагрітим літнім вечірнім камінням.
Тільки-но Миколка заплющив очі, як щось за стіною гупнуло.
Миколка сів. Став наслухати. Тихо-тихо, а потім гупнуло знову.