Закінчивши зі справами, Шайна роздяглася, пройшла до мильні, швиденько наготувала собі ванну й наступні півгодини ніжилась у гарячій воді з духмяною мильною піною. А коли повернулася в кімнату, то побачила, що на одному з аркушів, які вона лишила на столі, наклавши на них плетиво чекання, з’явилась відповідь. Тільки три слова:
Цим найстарші сестри сповіщали, що ознайомилися з її звітом, і одночасно давали зрозуміти, що невдоволені результатом.
„Та ну їх у Тиндаяр!“ — подумала Шайна, розчісуючи перед люстерком висушене чарами волосся. Реакція найстарших була очікуваною і не викликала в неї ані крихти страху. Вона не почувалася винною перед ними, бо точнісінько виконала їхнє доручення — і це вже не її проблема, що Келлах аб Тирнан зробив інший вибір. Безперечно, правильний вибір. Ейрін заслуговувала стати відьмою вже хоча б тому, що вижила в дитинстві, зуміла, сама про те не підозрюючи, приборкати свою Іскру, втримати її від раннього пробудження. Як Шайні було відомо з історичних хронік, усі такі дівчата ставали дуже могутніми відьмами. А від того, що Ейрін надто сильно вболіватиме за своїх рідних і за свою країну, ніякої біди не станеться. Зрештою, Шайна й сама хотіла б любити своїх батьків, проте не могла. Вони викреслили старшу дочку зі свого життя, жодного разу не відвідали її на Тір Мінегані, дарма що впродовж останніх років це було дозволено. І своїм меншим дітям прищепили байдуже ставлення до неї…
Розчесавши волосся, Шайна вдягла нічну сорочку, лягла в ліжко і згасила світло. Попереду її чекав новий день, і він мав бути кращим за попередній. Їй більше не доведеться хитрувати, вдавати таємничість, ухилятися від прямих відповідей, а зустрічаючись поглядом з Ейрін, вона вже не почуватиме докорів сумління і зможе відкрито та чесно дивитися їй у вічі.
Із цією заспокійливою думкою Шайна швидко заснула.
Розділ III
Гілля чагарнику розсунулося, і звідти визирнула вкрита густою рудою щетиною ікласта кабаняча голова. Налиті кров’ю маленькі очі втупились у Бренана водночас люто й налякано, а в загрозливому рохканні виразно чулися панічні нотки. Бренанів кінь, прив’язаний до сусіднього дерева, збуджено форкнув і роздув ніздрі, але вже за мить, отримавши від свого молодого господаря порцію заспокійливих чарів, угамувався.
А Бренан із прикрістю зітхнув — це була не та здобич, на яку він розраховував. Проте не став одразу ж відпускати кабана, а змусив його вийти на відкриту місцевість. Кабанисько виявився на диво великим, дужим і по-свинячому красивим; будь-який вельможа вважав би за щастя додати його голову до своєї мисливської колекції. Однак Бренан не шукав трофеїв, а лише збирався приготувати собі вечерю.
— Ну, і що накажеш з тобою робити? — звернувся він до кабана, ніби той міг йому відповісти. — Я ж приманював кролика, звичайнісінького кролика. І був певен, що до мене біжить кролик, а натомість… — Тут Бренан осікся, помітивши на кабанячих іклах кров. — То ти його зжер, свинюко! Кролик справді біг сюди, а ти перестрів його і зжер! У результаті вийшло так, що він став наживкою, на яку я підчепив твою жирнючу тушу. От тільки ти мені з біса не потрібен. Не вбиватиму ж я тебе, такого здоровезного, задля невеликого шматка м’яса. Та й мороки буде забагато… Ну, гаразд, забирайся геть.
Скоряючись Бренановій волі, кабан розвернувся і, вжалений у гладкий зад слабенькими вогняними чарами, з несподіваною для своєї комплекції прудкістю чкурнув у хащі. Провівши його поглядом, хлопець наготувався знову вдатися до чарів, щоб цього разу вже точно прикликати кролика. Аж тут за його спиною пролунав голос:
— Це було мудро з твого боку, майстре чаклун.
Бренан рвучко повернувся й побачив за кілька кроків від себе вершника на гнідому коні, чия поява стала для нього повною несподіванкою. Зосередивши всю свою увагу на приманюванні кролика, який зненацька обернувся на кабана, він проґавив наближення іншої людини.
Незнайомець був кремезним чоловіком років за сорок, у темно-зеленому, під колір листя, костюмі, у високих шкіряних чоботях і в коричневому капелюсі з сірим гусячим пером. За його спиною виднівся сагайдак з луком та стрілами, на поясі висів кинджал у потертих піхвах, а до сідла було припасовано довгу кобуру з рушницею.
Чоловік спішився з недбалою спритністю, яка свідчила про те, що мало не половину життя він проводить у сідлі, і продовжив: